8 Мар, 12:23
Жінки в українському війську все частіше стають дієвою, рушійною силою. І восьме березня для деяких з них, це черговий робочий день, який потрібно провести максимально ефективно. В 426 полку безпілотних систем морської піхоти жінки служать як на бойових, так і на тилових посадах. В Збройних Силах вони знайшли своє призначення згідно своїх вмінь та вподобань. А найголовніше, розповідають наші героїні – вони тут, щоби якнайшвидше наблизити перемогу України.
Катерина Рівна з позивним Гінесс - начальник пункту управління батальйону безпілотних систем у складі полку. Дівчині 27 років і свій вибір долучитись до сил оборони зробила після того, як на початку повномасштабної війни на Київщині її бабця з дідусем опинились в окупації. Воює Катруся з 2023 року. І розповідає, що з самого дитинства в ній виховували любов до Батьківщини та до рідної мови. Військовослужбовиця зростала на історіях про козаків та їх звитяги. Відтак і батьки були готові що рано чи пізно, вона вирушить на війну. Лише попросили бути обережною.
Тут, на війні, вона знайшла дух побратимства, підтримку та розуміння. Хотілось справжньої бойової роботи, тому на початках Катруся стала тим, від кого безпосередньо на полі бою залежить чи матиме противник успіх і потрапила в екіпаж FPV-дронів.
«Мені дуже пощастило з командиром, він відмовляв мене йти на бойову посаду. Але побачив, що я не прийму відмову і дозволив їздити на бойові. Я знайшла прекрасний колектив, де тебе чують, цінують, дають тобі можливість приймати рішення».
Після важкого поранення, отриманого в бою, дівчина не завершила бойовий шлях, а перейшла на посаду, яка би дозволила передавати свій набутий досвід та навички. Відтак пройшла весь шлях від роботи в екіпажі до начальниці пункту управління.
«Перші місяці чоловіки скептично ставляться до жінки-командира, але коли вони бачать, що ти приймаєш правильні рішення, ставишся до них лояльно, з підтримкою, навіть з певною емпатією, то звісно, мій особовий склад радий, що в них є я. І я готова за них постояти».
Найголовніше для Катрусі, це її особовий склад. Тому 8 березня для неї хоч і приємна увага, але кращим подарунком будуть не квіти, а дрони.
«Я кажу хлопцям, що якщо вони мені подарують квіти, я їх поб’ю. Я не хочу квіточок. Я хочу, щоби у нас всіх були відпустки, щоби мої хлопці, що їздять на бойові, мали багато часу відпочити, щоби були ротації. Я хочу, щоби мені дарували дрони, екофлоу і те, що потрібно для служби, а от квіти вже у цивільному житті».
До речі дівчина не проти повернутись до цивільного життя, мати родину, але лише після перемоги. Якщо буде непевне перемир’я, вона планує залишитись в збройних силах.
«Жінка має сама зрозуміти, що їй потрібно. Життя, яке є у війську, є більш правдивим, ніж цивільне, приховане за маскою ілюзій. Тут ти знаєш, що коштує людське життя. Цивільні проблеми відходять на задній план, - розповідає Катруся».
Лейтенантка служби психологічної підтримки полку Богдана Свистун в ЗСУ з 2015 року. Раніше була на посаді держслужбовця. Її основне завдання – надати психологічну підтримку військовослужбовцям, якщо вони її потребують. Вони ніколи не мають залишатись зі своїми проблемами наодинці, - розповідає військовослужбовиця.
«Я допомагаю їм подолати психічні негативні стани, які вони набули в р-ні виконання бойових дій, допомагаю їм відновитись, набратися сили. Щоби вони в першу чергу чули, розуміли себе і могли вчасно звернутись по допомогу».
Найважче в цій службі, це коли психолог з’являється у житті бійців запізно. Тоді витягнути з психологічної кризи людину важко. Фахівцям служби потрібно оцінювати психологічний стан бійців постійно.
Служити жінкам на війні, принаймні в 426 полку, морально не тяжко, - відмічає Богдана. Завжди відчувається підтримка побратимів та посестер. Однак, зауважує – потрібно викладатись на повну.
«До жінок на війні особливого ставлення немає. Ми всі військові. Але все ж приємно, коли дарують квіти. Служба в армії для жінки в першу чергу, це повинно бути зважене рішення. Вона має до цього прийти морально і фізично Це важка праця, до цього потрібно бути готовим».
Омс Анніріс Борисівна, позивний Марко – чергова пункту управління роти 426 окремого полку безпілотних систем. Її батько – кубинець, мати – українка. Дівчина народилась на Кубі і у віці одного року переїхала в Україну. За фахом перекладачка. В цивільному житті займалася копірайтингом. Знає кілька мов, серед них іспанська та англійська. До війська планувала потрапити ще з 2020 року. І от в 2024 наважилась на цей крок.
«Мама була трошки в шоці, я не виглядаю, як людина, яка дуже підходить до служби. Але потім в батьків з’явилась гордість, що дитина вирішила піти і тепер вони мною пишаються».
В 426 полку Анніріс служить від початку, ще коли він тільки сформувався і був батальйоном. Вважає, що на війні найголовніше – це відчуття військової єдності. Тут вона знайшла справжніх друзів з якими буде підтримувати стосунки і після війни. Дівчина багато сумнівалась, чи зможе витримати, бо навколо всі стверджували, що це не жіноче діло. Але тепер сумнівів немає.
«Є якісь стереотипи які панують у суспільстві, що це чоловіча справа, жінкам тут не місце. Але тут є місце всім. На БЗВП нам сказали: Тут більше немає розподілу чоловік ти чи жінка – ти військовослужбовець. Ми всі однакові».
8 березня для неї – це свято рівних можливостей. Адже коли Анніріс потрапила у війську то відчула, що не чужа в цьому середовищі, що її підтримують.
«В мене дуже обмежений досвід. Коли я прийшла сюди, було відчуття, що на мене дивляться, як на рівну собі. Це дуже приємно. В нас дуже класні люди зібрались, дуже приємно бути з ними в цій роботі, в цій боротьбі», - розповідає вона.
