«Не може бути!»: чого ми не знали про святкування Нового року та Різдва в Україні

Чому українці довго не хотіли використовувати на новорічні свята ялинку, що потрібно з’їсти першим у Святвечір та як правильно колядувати — про всі ці та інші цікаві особливості святкування в країні зимових свят розповідає напередодні Нового року та Різдва кореспондент СВІДОК.info.

Для початку відзначимо, що левову частину невідомих раніше звичаїв та обрядів нам люб’язно розповіла екскурсовод та історик Миколаївського обласного художнього музею імені В. В. Верещагіна Яна Давиденко, за що їй велика подяка.

Новорічні свята для українців — найприємніший та найулюбленіший час року. І це не лише через те, що ми в цей період маємо кілька вихідних днів, не потрібно працювати, а можна спокійно насолоджуватись життям. На Новий рік і Різдво ми обов`язково повертаємось до батьків, дідусів, бабусь та інших рідних, що робить ці свята ще теплішими. Всі знають, що у Святвечір на столі обов`язково мають бути 12 пісних страв, а першим ділом потрібно куштувати кутю; знають, що невід`ємним атрибутом кожного Нового року є святкова ялинка. А якщо вам скажуть, що ви помиляєтесь у деяких питаннях? Здивовані? - ось і я здивувався, але про все по порядку.

Як розповідає історик та екскурсовод музею Яна Давиденко, увесь цикл так званих українських новорічних свят достатньо довгий і до нього входять різноманітні свята: вечорниці, День Святого Миколая, Новий рік (дату якого тричі змінювали, поки не зупинились на 31 грудні — доп. ред.), Святвечір, Різдво, Маланка або як ще називають «старим» Новим роком. Кожен із цих днів або вечорів має свої особливі й виключно українські звичаї, багато яких ми навіть не знаємо, а якщо й знаємо, то не усвідомлюємо, звідки воно почалося. 

Наприклад, улюблена для всіх і невід`ємна під час Нового року святкова ялинка. Екскурсовод розповіла, що до часів Петра Першого про неї в Україні й не чули навіть, адже традиційним атрибутом новорічних свят був усім відомий дідух — сніп колосків, гарненько обмотаних між собою. Виявляється, що українці щиро вірили у те, що душі померлих родичів живуть у цих колосках на полі, тому коли завершувались польові роботи — українці збирали або перший сніп, або останній, і його святково вносили на вечірній стіл.

А ось ялинку привіз до нас із модної тоді Німеччини Петро Перший, який будував «європейську» імперію, зі всіма її атрибутами. Імператор видав офіційний закон, яким зобов`язав всіх без винятку жителів встановлювати й прикрашати на Новий рік саме ялинку. Але виявилося, що у слов`ян це дерево асоціювалося з культом поховань, культом мертвих. Тому хитромудрі українці намагалися обійти заповідь Петра всіма законними й не дуже способами: її вирощували у себе на подвір`ї, щоб якось її прикрашати, або, якщо ґрунт у дворі був затоптаний чи гуси общипували малі деревця, ялинку таки вносили у хату, але вішали її догори пеньком на стелі. Навіщо? - щоб з одного боку підкоритись указу високих чинів, а з іншого показати своє негативне й насмішкувате ставлення до таких указів.

Все змінилося під час Першої Світової війни, у якій Росія й Німеччина опинилися по різні сторони барикад. А раз ялинка — ворожа німецька традиція, то браві російські чини одним махом вирішили заборонити її. Але часу минуло багато, до ялинки вже звикли, та й заборонена грушка (а тут ялинка) вдвічі солодша ж, тому цього разу бунтарська натура українців знову запротестувала і, незважаючи на офіційну заборону, її таки таємно використовували у новорічні свята. Пізніше її знову заборонила уже влада СРСР, проте й цього разу не надовго, адже 1935 року Сталін і КО вирішили, що дітям у Радянському Союзі жилося сумно, через це ялинку знову повернули, додавши до неї кілька язичницьких та іноземних, стилізованих під радянський дух, персонажів — Діда Мороза та Снігуроньку. Ось так і укорінилася та сама ялинка в нашому народному побуті. 

Виявляється, що і дата Нового року пройшла тернистий шлях, поки не зупинилася на звичному для нас 31 грудні. Адже, як і більшість дохристиянських язичницьких народів, українці святкували Новий рік навесні, а саме 1 березня на свято «Явдохи». Пізніше, після хрещення Русі-України, аби уніфікувати народні традиції до візантійських, цю дату змінили на 1 вересня, на свято «Семена». Але, як всім відомо, кожна влада намагається стилізувати все під «правильні» ідеї, тому згаданому вже російському Петру ялинки виявилося мало, і він вирішив і дату Нового року змінити на 31 грудня. Український народ був уже втомлений від бунтарства, тому вирішив змиритися з цим.

Тепер про святкування Нового року. Всі в козацькі часи добре знали, як в українському селі можна знайти церкву — найбільша, найвища й найбагатша будівля з великими куполами й хрестами. Але як знайти шинок, якщо ти вперше прийшов до якогось села, а душа, так би мовити, свята просить? - дуже просто — шинок в Україні завжди знаходився прямісінько напроти церкви, і про це всі чудово знали, тому часто в шинку бувало більше «прихожан», аніж у церкві. До чого я все це розповідаю – а до того, що в ті давні часи українці мали лише два різновиди святкування Нового року: або в церкві, або в шинку.

В першому випадку вважалось, що якщо людина зустрічає Новий рік в храмі Божому, то і весь наступний рік вищі сили будуть їй допомагати у всьому. У церкві, під час святої молитви, люди звертали свою увагу на полум`я від свічки. Вважалось, що якщо вогонь горів прямо й нерухомо — це було поганим знаком, тому що рік буде неврожайним і бідним. Вогонь від свічки часто порівнювали зі колоском пшениці, тому прямий і нерухомий вогник асоціювався з пустим колоском. Інша справа — якщо вогник крутило в різні боки й коробило: значить і колосся буде наповнене зерном, і життя ситнішим стане.

У шинку свічок не палили, а якщо й палили, то на вогонь ніхто не дивився. Але й тут усе було не так просто, адже люди вірили, що якщо у когось є достатньо грошей, щоб провести Новий рік у шинку, то і в наступному році грошей буде вдосталь. Непогане повір`я, скажу я вам!

Цікавою є й історія про традиційні на різдвяному столі 12 пісних страв. Нині більшість людей вважають, що 12 страв асоціюється із 12-ма апостолами Христа, хоча це не зовсім правда, принаймні для українців. В нашій народній традиції це число пов`язували із дванадцятьома місяцями року. Рік ділився на ці цикли і протягом кожного із цих циклів мало щось вродити або на городі, або на полі, або в саду, або в хліву, тобто кожен місяць виконувалась певна робота, яка приносила господі або м`ясо, рибу, або городину тощо.

Посівання колядування: кожен українець знає, що посівати потрібно пшеницею, ну, або хоча б ячменем. Але це не зовсім так – в ті ж часи українського козацтва посівали будь-яким збіжжям: пшеницею, рисом, горохом, гречкою, навіть насіннями соняшника – всім тим, що можна було давати худобі в їжу. Після посівання дбайлива господарка збирала всі до єдиної зернини і давала це в їжу тваринам. Вважалося, що ці зернятка принесуть господі ситність та достаток. Тому, якщо у вас не знайдеться на свята жменьки пшениці, а буде трохи соняшникового насіння, нехай навіть смаженого – можете спокійно посівати і ним, адже такі у нас традиції були.

А ще, просити під час колядок гроші – неввічливо. У давнину колядників господарі пригощали млинцями, горіхами, цукерками тощо. Дуже нечасто давали гроші, лише заможні люди. Причому гроші ці обов’язково треба було витратити на святкування Різдва (харчі), а не на інші потреби. Зате сучасне колядування можна проілюструвати двома рядками народної творчості: «Або дайте ковбасу – або хату рознесу!», тут не про гроші, але посил зрозумілий.

Це далеко не всі наші цікаві традиції, але й цього досить, аби хоча б трішки переосмислити саму суть святкування, аби повернутись хоча б думками до власних джерел. Адже, як говорить Яна, «ми лише починаємо дізнаватися, хто такі ці українці».

Редакція СВІДОК.info сердечно вітає Миколаївщину та всю Україну з прийдешніми новорічними й різдвяними святами та бажає всім Миру, затишку й тепла. Веселих свят!

Звичаї українців разом з вами пізнавав Андрій Дерун