5 Окт, 13:48
«Мені просто набридло животіти в безвісті, тому я вирішив кинути виклик богам». Історія про людину, яка спалила найбільший храм в древній Греції — чергова конкурсна вистава «Homo Ludens» від Дніпровського молодіжного театру «Віримо».
Чому забувають великих архітекторів людства: художників, поетів, письменників, митців? Імена їх не йдуть втім в забуття, але вивчають,звертаються до них — все менше. І чому ідеї негідників, які прославились своїм лиходійством, злих геніїв, ніколи не втрачають актуальності у майбутніх поколінь? Відповідіна ці питання у творі «Забути Герострата» радянського драматурга Григорія Горіна на підмостках миколаївського російського театру шукали наймолодші представники дніпровського театрального життя. Цей колектив не вперше бере участь у фестивалі «Homo Ludens» і є постійним його завсідником. Щороку вони дивують миколаївських глядачів перш за все своїм оригінальним прочитанням та інтерпретаціями пʼєс і дивовижною сценографією. Сценографія, - це особливість цього театру, - відзначило в обговореннях професійне журі.
«Забути Герострата» - вистава не з легких. У постановці театру «Віримо»вона відрізняється своєю полісемічністю та еклектизмом. Не дивно, що професіональне журі, яке складається з поважних театральних критиків, на обговоренні так і не змогли розгледіти елементів, які притаманні молодіжній контркультурі. А навпаки: вікторіанський одяг древньогрецьких персонажів, агресивний та різкий розвиток дії, діалоги акторів викликали в них щонайменше здивування, якщо не обурення. Хоча всі ці елементи, а також сценографія: залізні бочки, броньовані двері, вентилятори, залізні труби асимільовані в античну історію — це яскраві ознаки стімпанку. І вже тому, постановка набуває певного постмодерного колориту. Не всі готові до таких змін. Тим не менше ця візуалізація чудово доповнює те, що відбувається на сцені. Це відзначило і професіональне і журі альтернативне — журналістське. В центрі дії: зіткнення двох філософій — ніцшеанської, постулати якої проголошені зі сцени Геростратом: «роби що хочеш, богів не бійся, на людей — не зважай» і раціональної, картезіанської віри в розум, в закон, яку втілює головний архонт — Клеоні все це приправлене чудовим, побутовим гумором.
У фіналі і розвʼязується головна проблема: людське марнославство та підлість гинуть, руйнується все, що ними створене і породжене. А на уламках цієї знищеної стіни постають забуті імена геніїв, справжніх постатей людського духу. Серед яких і Іван Якович Франко.
