«Ми повертаємось»: керівник херсонського театру ім. Куліша про життя в окупації, нові вистави та відродження сцени

Херсон продовжує оговтуватися від окупації. Життя тут поступово налагоджується, проте окупанти продовжують нищити місто з іншого берегу Дніпра. Проте херсонці доводять – їх більше не скорити.

Важливий соціальний аспект у відродженні міста – відновлення його культурного осередку. На сцені головного театру Херсона з перших днів окупації не зіграли жодної вистави – лише зараз «Храм Мельпомени» починає роботу у рідних стінах.

Про це в інтерв’ю кореспонденту СВІДОК.info розповів генеральний директор, художній керівник Херсонського академічного музично драматичного театру імені Миколи Куліша, народний артист України Олександр Книга.

…

«Вивезли мене, скинули посеред міста з шапкою на голові»

…

К: Доброго дня, Олександре Андрійовичу! Ви пам’ятаєте перші дні перед окупацією міста?

О.К: В перший день війни, а я взагалі живу в Олешках, я прибіг сюди до театру. Ми перекрили газ, відкрили бомбосховище і я вже намагався їхати додому назад. Так вийшло, що я попав на той момент, коли танки йшли на мосту між Олешками - це наш знаменитий Антонівський міст. Я потрапив у затор і якраз було захоплення моста: літали гвинтокрили, висаджувався десант, там був бій. Ми розвернулися, втекли сюди, кинули машину. Мене друзі перевезли туди каяком на ту сторону Дніпра і я в один день опинився в окупації там, тому що міст був захоплений. Перші декілька тижнів вони взагалі не підпускали нікого до моста і от так вийшло, що я там в окупації, сім'я 11 осіб живе у підвалі теж, бої йдуть. Ми створили дружину, почали патрулювати вулиці міста, бо нікого не було - ні поліції, нічого.

К: Що в цей час відбувалося в стінах театру?

О.К: В цей час в театрі з першого дня війни в бомбосховищі жило 70 людей. Театр не працював, але 70 людей - це основні працівники театру були, вони тут до 22 березня, поки не прийшли рашисти з обшуком. Це вже майже місяць пройшов - під Миколаєвом їм навалили, вони тікали, зайняли тоді лівий берег, але у Херсон зайшли десь тільки 2-3 березня. Спершу вони проскакували, бо бігли на Миколаїв. Вони прийшли в театр з обшуком.

К: Наскільки мені відомо, ви теж перебували у полоні окупантів? Чи вдавалися вони до тортур?

О.К: Мені був дзвінок буквально ну десь за тиждень, коли вони зайшли в Херсон. Чутно було таку російську мову таку, яка питала: «Где вы?». Я злякався. Мені діти замінили сімку, номер поміняли, але все рівно знайшли колаборанти, що були. Хоча в Олешках ми там поскручували всі назви вулиць, номери будинків.

Вже 23 березня приїхали до мене 40 осіб, озброєних до зубів, три бронетранспортери, десяток з тих джипів «z» чорних. Перевернули все догори дриґом, з будинку забрали мене, сказали, що я організатор мітингів. Так сталося, що я просто фізично не був Херсоні. Так, я був на мітингу  - в Олешках у березні ми проводили, але я ще депутат обласної ради. До Херсону я не поривався, бо казали: тебе заберуть на першому блокпості, тому що вони вже знали всіх.

К: Ваше викрадення викликало тоді шалений резонанс. Це певним чином допомогло у вашому визволенні?

О.К: Мене забрали, привезли сюди до СІЗО, допитували вони мене цілий день - розмова була. Мене не били, нічого. Ну я розумію, що їхнє завдання було полякати мене і змусити співпрацювати як депутата. Ну був шалений резонанс з моїм затриманням, тому що я багато років працюю, я очолюю Євразійську театральну асоціацію, в мене в Стамбулі є офіс, піднялися там турки. Мер Стамбула зателефонував міністру культури Туреччини. Той, кажуть, навіть Президенту Туреччини Ердогану дзвонив. Грузини собі, португальці собі, по Україні всі друзі, всі театрали і з Верховної Ради України, депутати всі піднялись.

З першої години дня мене притягнули з камери туди на допит, один з окупантів же під вечір каже: «У вас так много друзей». Я думаю: до чого він це веде? Ну багато друзів. Тоді він спитав: «А у вас есть где переночевать в Херсоне?». Я сказав, що піду в театр. Я знав, що там люди, але не знав, що той момент вже їх там не було. В результаті вони вивезли мене, скинули посеред міста з шапкою на голові і сказали, щоб я рахував до 10 і знімав шапку. Зняв я шапку, а я біля ДК, де там палац культури, текстильників. До театру я не дійду - комендантська година, от тоді дуже було страшно.

Через буквально два дні вони мені зателефонували. Вони створили чат зі мною в телеграмі, і сказали: «Мы вас найдем, если надо». Я не беру трубку день - ну розумію, що вони знають, де я живу, і нікуди не дітись. На другий день вони дзвонять, беру трубку: «Мы хотели с вами еще поговорить». Я відповів, що зараз субота і в мене день народження, якраз 26 березня кажу, я буду в понеділок. В той день вони приїхали сюди, ще троє осіб. Один зайшов до мене і десь півтори години ця розмова була. «Ну вот идите работайте – тут в городе все хорошо, красиво. Идите как депутат». Я кажу, що ви ж військовий, і як військовий давали присягу, а я не військовий – я давав присягу як депутат. «Да, я понимаю. Ну тогда открывайте театр. Работайте, успокаивайте людей», казав тоді він. Говорили ми тоді дві години.

К: Коли ви покинули Херсон? Чи важкий був шлях до української землі?

О.К: Вже після розмови я подзвонив своєму керівництву і вони мені кажуть - виїжджай будь-яким способом на підконтрольну Україні територію, а вони будуть намагатися тебе витягнуть. І вже тоді, от буквально за два-три дні я встиг там почистити документацію, знищити якісь штатні розклади, поховати книжки трудові. Потім зателефонували друзі, що завтра будуть поліцейські вивозити сім'ї - ми вранці були в машині: я, дружина, менша дитина. Заздалегідь ми всі з дому з Олешок перебралися в Херсон, заховалися в місті: старший син собі десь, менший собі, донька собі - в мене величезна сім'я.

Також ширилися чутки, що міст вони замінували та можуть підірвати. Ми боялись взагалі, що там залишилось на тій стороні. Але нам вдалося виїхати, правда, до Снігурівки ми їхали десь дев'ять годин. Але вже на початок квітня ми були на вільній території, добрались до Миколаєва, Одеси й до Львова.

...

«Ми будемо говорити про Херсон!»

…

К: Театр не працював в Херсоні, але фактично вистави відбувалися на інших сценах? Зокрема у Миколаєві глядачі подивилися незвичну моновиставу «Борщ» з акторами театру Куліша.

О.К: Коли ми врешті дісталися до Львова, я вирішив, що фестиваль, який повинен в червні бути у Херсоні, відбудеться. Ми провели міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії». Я написав, що фестиваль відбудеться з 10 по 19 в українському Херсоні, мені губернатор телефонує каже: «Ти щось знаєш, що я не знаю?». Я нічого не знаю, але звільняйте місто. Але ми розуміли, що навіть якщо звільнять, то буде складна логістика.

Ми придумали так, що кожен, хто подає в афішу свою виставу, грає в себе вдома у своїй країні на своїй сцені, але говорить про Херсон, про Україну, збирає переселенців і таким чином дає розголос, що «Мельпомена» -  це голос Херсонщини. В результаті ми зібралися. 65 театрів з 12 країн із 34 міст. Нас навіть знайшов японський театр в соціальних мережах, вийшли на мене і кажуть: «Ми будемо говорити про Херсон!». В Тулузі у Франції у ці дні відбувався фестиваль, і вони всі дні фестивалю говорити про Херсон. З 10 днів ми два місяці говорили про Херсон. Вже закінчився фестиваль, а мені дзвонять з українських театрів: «Ми відновили роботу, а можна ми теж зіграємо, а можна?».

Ближче до серпня ми зібрали частину трупи, відновили кілька вистав, зокрема «Кицька на спогад про темінь», або «Борщ» - на щастя, встигла виїхати з Херсону наша актриса. Ми її викликали спочатку до Миколаївського академічного драматичного художнього театру, бо якраз наш головний режисер тоді перебував у місті-герої – на «Сцені в укритті» відбувся показ виставі, а потім ми відкрили сезон в Києві.

Паралельно зібрали в Полтаві - там «Коло Херсон» теж це п'єса написана нашим актором Антоном Лисенко – ми зіграли в Полтаві цю виставу теж, відкрили сезон.

К: Де зараз працюють херсонські театрали?

О.К: Я вже зібрав більшу частину колективу у Києві на базі театру імені Лесі Українки - ми поставили виставу «Залишатися не можна». Це реальні історії виїзду наших працівників: от те, що тут відбувалося, як люди тікали, через що вони пройшли - дуже щемливі історії. Там глядач ридає весь, і херсонці, і навіть не херсонці, які приходили на виставу. До речі, зараз в Києві грається ця вистава 21 і 22 грудня, і ми збираємось привести виставу сюди в Херсон. Також ми презентували цю виставу у Кропивницькому та Одесі.

…

«Ми повернулися. Любимо і чекаємо на вас!»

…

К: На жаль, Херсон знаходиться під постійними обстрілами. Враховуючи цю ситуацію, як буде працювати ваш театр?

О.К: По прикладу Миколаївського академічного драматичного художнього театру ми обладнали «Сцену в укритті». Зараз почнемо привітання до Дня Святого Миколая – у місті залишилося дуже багато дітей і ми хочемо їм подарувати свято. Фактично на Миколая буде перша вистава з моменту окупації і визволення міста.

Дякую «ротарійцям», які долучилися до цього, «Таврійському фонду», фонду «Help діти» ми подумали та збираємо зараз кошти для допомоги дітям. Плюс ми будемо грати вистави, тому що херсонці чекають. Мене коли херсонці зустрічають зараз на вулиці питають: «Ну що? Коли?». Миколаїв нам також допомагає – Микола Берсон допоміг нам з афішами. Бачите пусті тумби, а згодом там буде афіша: «Ми повернулися. Любимо і чекаємо на вас!». Це чудовий меседж, що театр повернувся.

К: Окупанти намагалися створити власний театр?

О.К: Рашисти намагались тут створити свій театр «руський». Кілька наших працівників, на жаль, пішло на співпрацю – з 250 чоловік в штаті пішло працювати 24 особи, з них тільки 4 актори, 2 артисти балету, працівники цехів і один музикант. Вони намагались тут створити, щось репетирували. Ну, кілька заходів тут до Дня захисту дітей у парку вони щось робили, коли засвітилися всі ці колаборанти, але вистави вони не змогли запустити. Тому що театр - це не тільки будівля, це перш за все люди. Люди стійкі та під час окупації тут у місті перебували 70 наших працівників, які не пішли на співпрацю.

К: Наскільки я знаю, театр не залишив своїх працівників у біді наодинці?

О.К: Ми їх намагались підтримати будь-яким способом, і наша актриса Женя Кірсанова, яка теж з п'ятої спроби вирвалась з Херсону, відкрила рахунок для допомоги колегам – ми намагались зібрати кошти, щоб підтримати тих людей.

В часи окупації в Херсоні все було дуже дорого – для прикладу, шампунь коштував 700 гривень, там тим паче, що вони гривні і рублі рахували один до одного. Було дуже тяжко, але ми намагалися платити зарплату нашим працівникам. Так, були затримками, тому що окупанти захопили фінвідділ, втрачені були ключі і два місяці знадобилося адміністрації, щоб все це відновити. рашисти тоді навмисно пропонували і гроші, і паспорт, і навіть посади. Гуманітарку намагалися роздавати, але то були наші розграбовані продукти. Було дуже складно тим людям.

Як тільки я приїхав зібрав колектив тих, хто залишився, от вони приходять, кажуть: «Все-таки спокійніше – ми на роботі».

Спілкувався Ігор Арчибісов