Стічна канава чи ріка життя? В Миколаївській області вмирає ріка Інгулець

Навесні вода Інгульця заповнює зрошувальні канали і починає проливатися рясними дощами над нивами. Втім, дощі рясні, але чи життєдайні?

Відповідь на це запитання, яке непокоїть передовсім водокористувачів, кілька десятиліть поспіль шукають екологи, учені Інституту зрошуваного землеробства НААН, Херсонського державного аграрного університету та інших установ, - повідомляє "Український лісовий портал" 

Державна екологічна інспекція України за усталеною традицією на своєму сайті повідомила широку громадськість про проведення кризового моніторингу річки Інгулець. А перед цим моніторингом відбувся щорічний «ритуал», який в офіційних паперах викладений так: «…з метою запобігання виникненню аварійної ситуації на гідротехнічних спорудах Криворізького басейну розпорядженням Кабінету міністрів України від 17 січня 2018 року № 23-р було дозволено скидання із ставка-накопичувача надлишків зворотних вод у р. Інгулець до 1 березня 2018 року згідно з регламентом скиду надлишків зворотних вод гірничорудних підприємств Кривбасу в 2017-2018 роках.

Скид здійснюється виключно у міжвегетаційний період, коли на р. Інгулець, яка є найбільшою правою притокою річки Дніпра, відсутні водозабори на зрошення та господарське — питне водопостачання. Початок скиду встановлено з урахуванням завершення вегетаційного сезону, а завершення скиду враховує початок проходження нерестового періоду».

У період скиду «надлишків зворотних вод» (по-народному — гамули) спеціалісти Державної екологічної інспекції у Миколаївській області здійснювали кризовий моніторинг стану Інгульця. Проби поверхневої води були відібрані за межами міста Снігурівка (Миколаївська область). За результатами вимірювань зафіксовано перевищення гранично допустимої концентрації для водойм рибогосподарського використання хлоридів від 3,6 до 8,1 разу, сульфатів — від 8 до 11,2 разу, сухого залишку — від 3,4 до 6,4 разу, заліза загального — в 2,1 разу.

Зрозуміло, що після такого хімічного стресу багатостраждальному Інгульцю самому до тями не прийти. Тому після завершення скиду надлишків зворотних вод з метою стабілізації гідрохімічного стану річки щоразу відповідно до спеціального регламенту відбувається санітарна промивка русла (заміна забрудненої води на прісну). Як запевняє Державна екологічна інспекція України, цей захід дасть змогу покращити екологічний стан річки на початку вегетаційного періоду.

Якщо Інгулець для індустріального Кривбасу, за розпорядженням Кабміну, — стічна канава, то для аграріїв — ріка життя. Все ще ріка життя, без життєдайної води якої земля в умовах затяжних посух і глобального потепління ні великого хліба не дасть, ні овочів, ні кормів…

— Одним з основних факторів, який визначає родючість ґрунтів, особливо на тривалий період, є якість води для зрошення, — наголошує заступник декана факультету водного господарства, будівництва та землеустрою Херсонського державного аграрного університету (ХДАУ), професор, кандидат сільськогосподарських наук Володимир Морозов. — Для дослідження, яке проводила проблемна науково-дослідна лабораторія еколого-меліоративного моніторингу агроекосистем сухостепової зони імені професора Доната Григоровича Шапошникова нашого вишу, ми взяли з усіх поглядів унікальний Інгулецький зрошуваний масив. Тут уперше на Півдні України (у 1957 році) стартувало зрошення, тому про ґрунтово-меліоративні, ґрунтово-ландшафтні, ландшафтно-кліматичні процеси можна вже робити висновки не тільки за динамікою і змінами, а й за еволюційними параметрами.

Науковець уточнив, що Інгулецький зрошуваний масив, що на території Херсонської і Миколаївської областей, є типовим для сухого степу України. Це характерна водороздільна рівнина, типові ґрунтово- та інженерно-геологічні, сільськогосподарські й водогосподарські умови. Основні ґрунти тут — південні й темно-каштанові слабо- і середньосолонцюваті чорноземи.

— Унікальність Інгулецького зрошуваного масиву полягає в тому, що буквально із перших днів його використання учені Інституту зрошуваного землеробства, Херсонського сільськогосподарського інституту, інших організацій взялися за дослідження ґрунтово-меліоративних процесів, — розповідає професор Володимир Морозов, зауважуючи: — Для всіх сільськогосподарських культур Півдня України нашими попередниками на Інгулецькому масиві розроблено технології зрошуваного і богарного землеробства.

Технології є, масив — під контролем, вода, можна сказати, під боком. Але яка вода, ось у чому питання! Чи придатна вона для зрошення, чи, може (подалі від гріха!), відмовитися від її використання?..

Професор Володимир Морозов не приховує того, що є:

— Нині у господарників, які на цих землях вирощують урожаї, а також у вчених сформувалася чітка і жорстка думка: якість води з Інгульця дуже погана! Мінералізація — 2-3 грами солей на літр, решта показників хімскладу приблизно відповідають цій мінералізації. І цей негативний фактор гальмує подальший розвиток зрошування на Інгулецькому масиві.

Якість води для зрошення формувалася тут ще за часів СРСР у проектному режимі «антиріка».

Що ж це за такий особливий режим?

Річ у тому, що у вегетаційний період у пониззі Інгульця вода в річці справді тече не до Дніпра, як рухалася століттями, а може, й тисячоліттями, а у протилежному напрямку — вгору вверх по річці. Це відбувається з простої причини: головна насосна станція Інгулецької зрошувальної системи, яка розташована за 83 км від гирла, закачує значні обсяги інгулецької і дніпровської води на зрошувані масиви. В цей напружений період і утворюється «антиріка».

— Цей режим передбачав злиття, чи змішування, дніпровської та інгулецької води у співвідношенні 1:4, — каже професор Володимир Морозов. — У результаті мінералізація води становила до 1 грама солей на літр, що не викликало, зрозуміло, ніяких сумнівів щодо її використання для зрошення. Одначе економічна криза 90-х років минулого століття призвела до того, що насосні станції вже не могли забезпечувати проектний режим «антиріки», на який завжди працювало п’ять-сім, а іноді й дев’ять насосних агрегатів.

На рубежі століть учені ХДАУ Володимир Морозов і Євген Волошнюк провели спільні дослідження якості води, аби вивчити можливість її регулювання зміною режиму роботи Інгулецької насосної станції. Невдовзі херсонські науковці розробили відповідні рекомендації для експлуатаційників, які і впроваджувались у виробництво.

— У 2003 році режимом насосної станції ми змогли довести мінералізацію поливної води до 1,5 грама на літр, — згадує професор Володимир Морозов. — Вміст хлоридів становив приблизно 240-270 міліграмів. Та й інші показники виявилися порівняно благополучними. Цей режим протримався десь до 2008-2009 років, бо далі економічні кризові умови не змогли забезпечувати рекомендованої нами роботи двох-трьох насосів. А незабаром Інгулецька зрошувальна система взагалі перейшла на роботу з одним насосом, і то дискретно — періодично включаючи його. А це ще гірше, бо продовжувалися скиди в Інгулець шахтних вод із Криворізького залізорудного басейну. Мінералізація сягнула 2,5 і більше грамів на літр.

Ситуація виникла справді «нештатна». А вихід?

— Ми почали шукати шляхи виходу, — продовжує професор Морозов. — Тісно співпрацюючи з Держводагентством України, знайшли вихід у басейновому методі регулювання якості води. Цей метод полягає у такому. Біля Кривого Рогу, який знаходиться приблизно на відстані півтори сотні кілометрів од Снігурівки, є Карачунівське водосховище. Це стратегічне водосховище постачає питною водою місто гірників і металургів. Воно періодично заповнюється водою від насосної станції на Дніпрі. Мінералізація середня — приблизно 0,5-0,6 міліграма на літр. Згідно із регламентом, періодично мають відбуватися санітарні попуски з цього водосховища. Орієнтовно половина його об’єму води скидається в річку Інгулець. При цьому до 2009-2010 років скид води відбувавсь у зимовий період — в основному у грудні, січні, лютому. Ми ж запропонували змінити режим скиду води, перенісши його на вегетаційний період. У чому суть цього регламенту? — веде далі професор Володимир Морозов. — Скид води із Карачунівського водосховища починається приблизно 15-20 квітня кожного року. Об’єм — 120-130 мільйонів кубометрів води. Вся вона іде в Інгулець, де якість води, як відомо, набагато гірша. Накопичивши відповідну базу даних, ми запропонували перенести скид на пізніше і продовжити його (у залежності від кліматичних умов року) до 15-20 серпня.

Дослідження і пропозиції авторитетних українських учених поки що не дістали належної підтримки, передовсім з боку державних інституцій. Тим часом професор Володимир Морозов продовжує переконувати у наступному, не втрачаючи оптимізму:

— Якщо ми візьмемо динаміку мінералізації води, то процеси починаючи з 2014 року стабілізуються. Мінералізація води для зрошення у вегетаційний період сягала в середньому 1,5-1,6 міліграма на літр, а кількість хлоридів становила 340-350 мілі­грамів на означену кількість води. Дуже важливо, що саме такий режим забезпечує стабільну якість води для зрошення. Повторюся, аби запам’яталося: впровадження на Інгулецькому масиві загальною площею 16 тисяч гектарів науково обґрунтованих систем землеробства, а також системи меліорантів дала змогу стабілізувати процеси вторинного засолення і осолонцювання ґрунтів.

Учені, котрі десятиліттями займаються проблемами зрошення в Україні, особливо у зоні ризикованого землеробства, закликають до того, що потрібно радикально поміняти підходи до використання для зрошення вод Інгульця, річки, яка мимо своєї волі вимушена ще й бути в ролі «санітара» для індустріального Кривбасу.

— Інгулецький зрошуваний масив — це фактично науково-виробнича, лабораторна природна модель всіх проблем еколого-меліоративного режиму на Півдні України і взагалі в сухій степовій зоні, — каже професор Володимир Морозов. — І гріш нам ціна не скористатися цією моделлю.

 Василь ПІДДУБНЯК.