Прогулянки в 37-градусний мороз та побиття по 7-8 разів на день: спогади морпіха про полон

У російському полоні з 93-х кілограмів нормальної ваги він втратив 46, з 14 написаних дружиною листів отримав лише два, і нічого не знав про те, що насправді відбувається в Україні й у світі, бо наглядачі не дозволяли дивитись навіть російське пропагандистське телебачення, а з єдиного фільму, який їм показували — радянського «У бій ідуть тільки „старики“» — вирізали всі згадки про Україну.

Попри все це боєць 36-ї окремої бригади морської піхоти Володимир Решетніков дочекався обміну, проходить реабілітацію і планує повернутися до війська. Свою історію морпіх розповів кореспонденту АрміяInform.

Визначальним став приклад старшого брата

До лав Збройних Сил України Володимир Решетніков вступив 2016 року після закінчення двох курсів Бородянського професійного аграрного ліцею. Його надихнув приклад старшого брата, який вже 2014 року став на захист України у складі добровольчого батальйону.

— Брат воював на сході, прослужив 1,5 року. Потім повернувся за станом здоров’я — в нього виявили кісту головного мозку. Відійшов три роки тому, коли я вже служив, — каже Володимир.

Боєць розповідає, що брат мав звання сержанта і був переконаним послідовним патріотом. Для старшокласника він став справжнім взірцем і зразком для наслідування, тож коли Володимир досяг повноліття, то твердо вирішив пов’язати своє життя з військовою службою.

До морської піхоти прагнув з першого дня навчань

Від самого початку Володимир прагнув служити морським піхотинцем, тому коли йому запропонували стати танкістом, категорично відмовився. Невдовзі впевненому у своєму виборі юнаку пішли назустріч і дали відношення до морської піхоти.

— До сьогодні вдячний капітану, який зателефонував і повідомив, що мені дадуть рекомендацію до морської піхоти. Вже наступного дня я прибув у навчальний центр «Десна», пройшов навчання і згодом підписав контракт.

Володимир навчався на гранатометника, і вже з літа 2016 року ніс службу в районі АТО/ООС. Спочатку, каже, було трохи страшно, однак уже за кілька днів, після перших ворожих обстрілів, острах минув. Натомість прийшла тверда впевненість у побратимах-морпіхах і обов’язковій перемозі над ворогом.

Зовсім інша війна після широкомасштабного вторгнення

До 24 лютого 2022 року Володимир вже мав багаторічний воєнний досвід — відбув кілька ротацій, у різний час зазнав поранень у стегно та в руку, пройшов реабілітацію, змінив кілька посад — від водія КрАЗу до механіка-радіотелефоніста.

Однак початок широкомасштабного вторгнення називає «зовсім іншою війною». Ворожі авіабомбардування, застосування російськими окупантами фосфорних боєприпасів, навальні тривалі обстріли великокаліберною артилерією — все це було новим навіть для досвідченого бійця.

— 20–22 березня 2022 року ми відійшли в Маріуполь і закріпились на заводі «Азовмаш», сконцентрувалися у великій промзоні. Ворог тиснув дуже сильно, і ми мусили поступово відходити з оборонних рубежів, — пригадує морпіх.

Важкий вибір полону

Периметр оточення невблаганно звужувався, тож, зрештою, командири ухвалили рішення йти на прорив. Розглядали варіанти виходу на «Азовсталь» і на «велику землю».

— Ми обрали варіант йти на прорив, і приблизно через 15 км потрапили в оточення російських спецпризначенців, — розповідає Володимир. — Нас блокували, лишався вибір: або битись до останнього, або здатися в полон. Оскільки ми виходили разом зі штабними працівниками, серед яких були дівчата, то після тривалих вагань вирішили скласти зброю.

Тоді росіяни, які взяли бійців у полон, дотримались обіцянки поводитись з полоненими гідно. Над морпіхами не знущались, дали води, їжі та цигарок. Однак так було лише на самому початку — дуже швидко ставлення кардинально змінилось.

20 місяців знущань у російських катівнях

У полоні Володимиру довелось пробути рік і 10 місяців, з яких лише останні два були відносно стерпними. Перші ж 20 місяців були суцільним мороком принижень, знущань, побиття та безжальних катувань.

— До полону я важив 93 кілограми, а там схуднув удвічі — до 47. Під час обіду складали три тарілки одна в одну, й у верхню насипали мізерну порцію. За якихось дві хвилини ми повинні були все те розділити, з’їсти і негайно здавати тарілки назад… — розповідає Володимир.

Відразу після полону морпіхів перевезли до Сартани, звідти — до сумнозвісної колонії в Оленівці. Однак найдовшим і найжахливішим стало перебування в СІЗО № 2 в Іванівській області, де Володимира тримали близько року і восьми місяців.

Спочатку з полонених вибивали неправдиві свідчення…

— Перші 3–4 дні були якісь допити, на яких змушували говорити те, що росіяни хотіли почути. Вони насправді не хотіли нічого дізнатися — їм було потрібно, щоб я підтверджував те, що вони скажуть, — розповідає Володимир.

Під час допитів йому давали вже заготовлені тексти, які потрібно було прочитати і потім переказати те саме власними словами. Інколи доводилось навіть просто зачитувати всіляку маячню прямо з листа — тоді кати лишались задоволені.

Кати стверджували, що слідчим вже відомо про все, що вони хотіли дізнатися, і тепер полонені мусять лише підтвердити вже давно відомі твердо встановлені з інших джерел факти. Опиратися цьому було марно — російські покидьки рано чи пізно все одно вибивали бажані для них свідчення.

…а потім знущались заради садистського задоволення

Невдовзі допити порідшали, а потім і зовсім майже припинилися. Однак це не рятувало від щоденного побиття — тепер наглядачі били полонених без жодної раціональної мети, суто заради власного садистського задоволення.

— Якось один із наглядачів спитав: «Хочете дізнатись, чому я вас б’ю?» Ми сказали, що так. «А просто так!» — розреготався він, — згадує Володимир.

При цьому всі російські кати ходили в балаклавах і забороняли піднімати на них очі — не хотіли, щоб полонені їх запам’ятали.

— «Що ти на мене дивишся — хочеш запам’ятати, щоб знайти потім і вбити?» — казали вони й одразу починали бити за будь-який необережний погляд на їхні приховані масками обличчя.

Кавказці були добрішими за росіян

Як не дивно, пригадує Володимир, кавказці були до українських полонених добрішими. Він не може точно сказати, якої національності були ті наглядачі з Кавказу, з якими йому довелось перетинатися під час полону, але зазначає, що вони не були аж такими жорстокими.

— Один навіть говорив з нами нормально, заспокоював. Запевняв, що нас скоро обміняють і все буде добре. Радив нам підтримувати один одного і не боятися росіян, яких він сам ненавидить.

На жаль, цей молодий хлопець швидко зник, а інші наглядачі ставились до полонених надзвичайно жорстоко — майже роздягненими виводили на прогулянку на вулицю в 37-градусний мороз, змушували битися одного з одним, не давали нормально поїсти…

— Нас били майже кожного дня по 7–8 разів палицями, електрошокерами, надягали на голову мішки, цькували собаками, — розповідає Володимир. — Був один наглядач, який спеціально ходив і вишукував саме морпіхів 36-ї бригади та вимагав підводитись і жорстоко бив кожного ногами по голові.

Полонених тримали в абсолютному інформаційному вакуумі

Ще одним способом збиткування над полоненими був постійний психологічний тиск. Українців позбавили будь-яких джерел інформації про те, що відбувається в зовнішньому світі, не дозволяли дивитись навіть російські теленовини.

Така ізольованість дозволяла наглядачам розповідати будь-які вигадки про те, що Президент України буцімто втік за кордон, що нашу державу вже розчленували між сусідніми країнами, і полоненим уже ніколи не повернутись додому.

— Показували тільки пропагандистські антиукраїнські ролики про Степана Бандеру та події в Одесі 2 травня 2014 року. І ще одного разу показали радянський фільм «У бій ідуть тільки „старики“» з Леонідом Биковим у головній ролі, але з нього вирізали всі згадки про Україну, немов би їх там ніколи й не було.

Зв’язатись із рідними було практично неможливо

Написати чи зателефонувати рідним було практично неможливо. Вперше бійцям дозволили написати листа приблизно за півтора місяця після полону, потім упродовж пів року дозволяли робити це приблизно раз на місяць. Однак робили це так, щоб додатково познущатися.

— У камеру нам закидали дев’ять аркушів паперу — по одному на кожного — й одну ручку. І давали на все три хвилини! Встигнути щось за цей час практично неможливо, — з гіркотою пригадує Володимир.

Усього він зміг написати з полону п’ять листів, а від дружини отримав лише два, хоча вона надсилала йому аж 14. Один з листів дружини, написаний у вересні 2022 року, воїн отримав аж рік по тому.

Триматися в полоні допомагали побратими

Володимир із вдячністю згадує побратимів, які допомагали витримувати знущання в полоні — насамперед Антона Бойка та цивільного Андрія Рубанця з Київщини, якого також утримували в ув’язненні.

— Ми мріяли, як повернемося додому, кудись поїдемо разом відпочивати, гулятимемо на природі, в кіно будемо ходити, — розповідає він.

Ці уривчасті розмови допомагали не збожеволіти і не втратити зв’язок з реальністю, адже наглядачі повсякчас переконували полонених, що України більше немає, а якщо й існує, то після повернення на них буцімто чекає 10–15 років в’язниці за те, що вони здались у полон.

Останні два місяці полону були відносно кращими

За два місяці перед обміном, у листопаді 2023 року, Володимира перевели із СІЗО № 2 Івановської області до міста Галич у Костромській області рф. Там до полонених ставились краще — значно ситніше годували, майже не били. Це дозволило морпіху повернути майже 20 кг втраченої ваги і дещо дізнатися про зовнішній світ.

Боєць згадує, що наглядачі в Галичі не приховували обличчя за масками, а медики навіть купували за власні гроші зеленку, бо у в’язниці постійно не вистачало медикаментів. Однак після попередніх 20 місяців суцільних знущань полонені все одно сприймали таку поведінку росіян украй насторожено, постійно очікуючи якогось підступу.

— Я навіть не повірив, коли сказали, що нас повезуть на обмін. Думав, що просто перевезуть в інше місце, де знову продовжиться те саме, що й раніше. Лише на самому кордоні вже повірив, що це справді обмін. Ми всі тоді надзвичайно зраділи, що нас обміняли, справжня ейфорія була.

* * *

Володимир Решетніков повернувся з полону 3 січня 2024 року серед 230 військових та цивільних українців. Нині він проходить реабілітацію і збирається згодом повернутись до лав Збройних Сил України, бо вважає, що не має жити мирним життям у час, коли українці ведуть виснажливу війну за існування своєї нації та власної держави.

Фото з особистого архіву героя

АрміяInform