29 Сер, 14:42
Гліб Стрижко — військовослужбовець 1-го окремого батальйону морської піхоти, що базується в Миколаєві. Під час оборони Маріуполя чоловік отримав поранення — внаслідок російського обстрілу, на нього обвалилися бетонні конструкції, які пошкодили тазостегнові суглоби, щелепи, очі. Далі був полон, тривале відновлення та пошуки себе у цивільному житті.
Суспільне поговорили з Глібом про його бойовий досвід, культуру вдячності ветеранам в Україні та ставлення до російської мови.
З Глібом ми зустрічаємося в Києві у VeteranсHub. Колись військовослужбовець звернувся сюди за підтримкою, а нині працює тут і ділиться своїм власним досвідом з військовими і їхніми родинами. Гліб має втомлений вигляд, проте на питання "Як справи" відповідає, що все чудово, "бадьоро, як для вівторка".
Російсько-українська війна, мовне питання, морська піхота
Коли розпочалася російсько-українська війна, Глібу було 17 років, хлопець готувався до вступу в університет і будував плани на життя. За усім, що відбувалося у країні, Гліб спостерігав через екран телевізора: "зелені чоловічки" у Криму, повалення пам’ятника Леніна у рідній Полтаві, Майдан.
Юний хлопець, який бачить ці зміни у своїй країні — як тобі тоді було? Чим ти займався, чим захоплювався тоді?
Я був школярем, я був 11-класником, випускником, у якого стояли пріоритети і думки, що робити далі. Чи вступати десь разом на західну Україну, бо туди планувала вступати через рік дівчина, чи що робить. І все, я за всім, що відбулося в країні, спостерігав з екрана телевізора, або безпосередньо там взаємодія чи якось. Тобто там остання якраз яскрава взаємодія була — це повалення пам'ятника Леніна в Полтаві. Це 21 лютого, якщо не зраджує мені пам'ять. Ну і все, і потім була якась переможна ейфорія, а потім хоба — на наступний день вже тоді так звані "зелені чоловічки" в Криму. І цей шок, нерозуміння.
Мені 17 років, більшість моїх друзів, з якими я був на Майдані, пішли служити, а я такий, ну, а в мене тут історія України, всесвітня історія. Дуже важко концентруватися, бо важливі події для моєї держави тривають, а я такий — в мене вступна кампанія.
Це дивно, але, на жаль, така була моя дійсність на той час і все, там доступу до інформації в мене не було так як зараз. Я не знав, що можна підбрехати в будь-яких добровольчих батальйонах, приписати собі рік-два, придумати якусь казочку про те, що я загубив документи і в принципі долучитись до війська, отримати бажане. Тому так минав мій 2014 — рік початку війни.
Що було далі? Наскільки я знаю, ти вів активне громадське життя — працював з молоддю і, зокрема, поїхав в Миколаїв.
Ну, я не одразу приїхав у Миколаїв. Я в Миколаїв приїхав в 2016 році. Тобто тоді було ще чотири роки університету. Я був учасником, членом громадської організації "Молодіжний націоналістичний конгрес". І в Дніпрі працював в студентському самоврядуванні, очолював комітет патріотичного виховання і був єдиним представником органів студентського самоврядування, який говорив українською, що для мене було дивно.
Ну все, і потім закінчив своє навчання на історичному факультеті, поїхав в Миколаїв, пройшов відбір і почав працювати в "Українській академії лідерства" ментором і там вже працювати з молоддю.
Розкажи, яку роль Миколаїв зіграв в твоєму житті?
Ну, це таке визначальне місто, це така машина часу. От, я коли приїхав в Миколаїв, особливо після Дніпра, і я коли друзям казав, що я їду з Дніпра в Миколаїв, всі такі, типу... "Чому?" Це було найпоширеніше питання, і мені як би стало зрозуміло, чому. Я жив у Миколаєві, в Корабельному районі. Корабельним його називали, чи ми не єдині як студенти "Української академії лідерства" і працівники. Для всіх це було Октябрьське.
Це місто, яке, я не знаю, як на той час, я дуже сподіваюся, що воно змінилося, але на той час воно не готове було приймати якесь майбутнє, воно жило ідеалами минулого, що ось ми колись будували величезні кораблі, величезні авіаносці і все. А зараз ми не хочемо придумувати щось нове і будувати, і думати про майбутнє, давайте мріяти красивими спогадами минулого.
Дуже таке повільне місто у своєму розвитку. От у цій тріаді, до Одеси, Херсона — Миколаїв, мені здається, він найбільше просідає. Оце моє таке уявлення, воно може не відповідати дійсності.
Часто про Миколаїв говорили як про "зросійщене" місто, посилаючись на імперський вплив. Що ти думаєш стосовно цього і взагалі твоя позиція стосовно мовного питання — лагідна українізація чи більш жорстка?
Та ні, закінчився час лагідної українізації. Я б хотів, щоб створилися такі умови, коли людина, яка зі своїх якихось причин, які мені абсолютно не цікаві, відмовляється спілкуватися українською мовою, щоб для неї були створені такі умови, щоб вона відходила десь на периферію. Тобто, щоб це були такі люмпенізовані частини суспільства. Бо це якби природний захист.
Я в переважній більшості, коли можу сваритись, мені треба пограти в якогось дурника чи щось — я використовую російську мову. Бо це моя пряма асоціація. Тому не час вже для лагідної українізації — він пройшов. Якщо людина в собі знаходить виправдання, що вона не переходить на українську мову — це питання до її інтелектуальних спроможностей.
Як це зараз в Миколаєві? Не знаю. Я ось пару днів тому в Миколаєві був. Там, як на мене, місто, якщо не брати візуально якусь частину, яка постраждала від обстрілів. Я не знаю, чи воно змінилось, чи ні. Візуально люди не змінились. Був якийсь певний типаж одягу, в якому ходять люди. Цей типаж не змінився. Якщо були там теми, які я чув в закладах різного ж типу, чи це на Соборній, мак, чи "Львівські круасани", я не знаю, "Грифель", чи інші якісь заклади, про що люди говорять там. Тобто тенденція не змінилася.
Я дуже радію, що там збільшилась кількість військових і все це отак розмішується, що там з'явилась частина херсонців, які переїхали, і це так само — місто змінює своє бачення і на це впливають люди.
У 2021 році ти вступив до лав морської піхоти. Ти казав, що це було твоєю мрією. Чому?
Я захоплювався морською піхотою, такі, ну класні ці люди, справді знають цінність і присяги народові України, і, власне, клятви морської піхоти. Це і все. Потім якось цей ареал морської піхоти, він вибудовувався в моїй голові, утверджувався.
Я себе бачив з цими людьми. Бо в моїй голові є уявлення про те, щоб бути кращим, треба бути з найкращими.
В моїй уяві морська піхота це найкраще, що є в Збройних силах, але і морська піхота є неоднорідною. Тому, по-перше, окремий феодосійський батальйон є найкращим серед морської піхоти, тому я й пішов туди. Довго готувався, отримав бажане і був невимовно щасливий.
Semper fidelis — Вірні завжди. Цей девіз, ці слова для тебе особисто, що означають? Як ти їх трактуєш?
Є люди, які їх протрактували за мене. В етиці морського піхотинця, все написано. В першу чергу, це вірність своїм побратимам, своїй державі і своєму роду військ, в якому я служу. А що в нас є, якщо не вірність? Це найпомітніша річ, яку можна побачити, яка може проявлятися в діях. Вірність в виконанні наказів. Вірність вимогливості до себе. Вірність своїй державі. І для мене це про цю штуку.
Тобто як кажуть: "Взяв м'яч — піз**ч". От тут так само.
Якщо людина вже береться називати себе морським піхотинцем, якщо я берусь називати себе морським піхотинцем, я беру всі ці речі на себе і все. Бути морським піхотинцем, бувши в армії, дуже легко. А бути морським піхотинцем поза цим набагато важче.
Легко, бо є середовище, бо є свої. Бо ви всі живете в одній системі цінностей, у вас можуть якось розходитись ваші особисті цінності: погляди на виховання дітей, відношення до дружини, самореалізація в житті. Але те, що стосується війська, те, що стосується служби і служіння Україні, у вас одне. І внаслідок цього легко.
Смуги перешкод, десантування, полігони — ти кайфував від цього?
Бувало різне. Особливість морської піхоти в тому, що якусь левову частину нашого часу, навіть перебуваючи на пункті постійної дислокації, ми присвячуємо навчанню. Різного роду навчання. Або це звичайні виїзди на полігон, де ми проводимо стрільби, або це якісь тактичні заняття, або заняття з медицини, або "холошіння" зі зброєю, або це якісь навчання в класах та укладання парашутів тощо.
І коли власне доходить час до практичного використання — це завжди класно, весело. Класно бігати українською пустелею в Олешківських пісках, поруч біля тебе і побратими з підрозділу, і американські морські піхотинці.
Я такий, вау, чи це класно? Чи бачив я щось подібне у своїх дитячих фільмах? Так, і ось тепер воно стає дійсністю! І це все, немов би, класно, бо все те, що я собі уявляв, стає дійсністю.
Людина, яка довго мріяла поїхати в Рим. Вона приходить і все вражає в Римі. Від того, що вона їсть якесь джелато, що вона ввечері п'є якесь вино, їсть піцу. Це та сама піца, яка є в Україні, але це ж в Римі. І в мене було так само. Я про це мріяв, я сам придумав собі сенси. Потім, коли вони втілювались і ставали ще кращими, ніж в моїй уяві, очевидно, що це мене вражало.
Оборона Маріуполя, поранення і повернення
Яким був початок повномасштабного вторгнення для тебе? Де ти був в цей момент? Стресовим, напевно, як і для всіх. Ми були з підрозділом на наших позиціях в Донецькій області. Тобто, в принципі, в окопах, в бліндажі я зустрів початок повномасштабної війни, але не знав, що це повномасштабна війна. Це був якийсь потужний обстріл, якого раніше не було. Ну все потім, на ранок сказали, що почалась повномасштабка. Я такий, ну, добре, працюємо.
За подіями в Маріуполі спостерігав весь світ. Яку роль саме морська піхота відіграла в обороні міста?
Мені важко сказати, яку роль відіграла морська піхота. Це просто не мій рівень відповідальності. Я можу судити вже з плином часу, коли я аналізую інформацію, яка є з відкритих джерел.
Я простий командир відділення, в мене в підпорядкуванні було вісім людей. Був мій визначений сектор оборони і все. В мене були сусіди праворуч і ліворуч, і я знав їхні сектори оборони і все. Багато інформації, оскільки в мене не було до неї доступу, я вже дізнався після того. Тому мені важко сказати конкретно.
Я б міг сказати — ключову, чому — бо нас було там найбільше. Але як воно в дійсності було, я не знаю. Чи можу я сказати, що хтось з підрозділів відіграв якусь ключову роль в обороні Маріуполя? Ні, не можу. Кожен на своєму відтинку зробив те, що міг. Кожен солдат, матрос, сержант, офіцер і все. І кожен до цього ставився по-різному. І результат такий, який є.
Саме там в Маріуполі ти отримав поранення. Розкажи про це, будь ласка.
Влучила авіабомба у будинок, в якому я стояв. Повітряної тривоги не лунало, тому я не міг заховатися. Ну і все, ну злетів з третього на перший поверх, привалило мене цими завалами від будівлі, все там, подробило таз, щелеп, ніс, зуби, очі, все. Витягли з-під завалів. Якби живий, живий, ну нормально.
З травмами ти потім потрапив в полон?
Мене передали в полон — я не потрапив. Сказали, що ми вас передаємо, бо це можливість зберегти вам життя. Наказ, є наказ. Далі відвезли на сортувальний пункт міста Сартана. Там забрали частину речей. Після того відвезли в Новоазовське, це теж місто біля Маріуполя, недалеко. Там був у лікарні десь днів сім може. Потім відвезли в Донецьк, побули там. Потім з Донецька відвезли в Таганрог. Потім з Таганрога літаком у Крим. А потім на обмін.
Важлива деталь, що мій полон був у лікарні. Мене не перевозили в якісь окремі бараки, місця позбавлення волі, тощо. Мене раз привезли в Донецьку колонію, але через мій стан здоров'я мене туди не взяли.
Та й все, лежав просто в лікарні, допомогу надавали, двічі приходили, зачитували якусь там російську пропаганду, яку називали новинами. Постійно горіло світло, хтось нас сидів охороняв, один або два військових в палатах. Забороняли говорити, постійно грала російська музика, там різні альбоми. Ну інколи бувало, що могли потикать якимись ножами, автоматами, щось там запитати. Ну, десь так воно все і відбувалось.
Якою була реабілітація? Як ти проходив цей шлях?
Мені просто не подобається термін реабілітація. Ну, бо він не відповідає дійсності. Повернення — я б швидше назвав це поверненням. Або відновлення, якщо це в контексті здоров'я.
Через велику кількість моїх поранень, мене поетапно лікували. Тобто спочатку це були тазові кістки, їм давали, щоб вони зростались. Спочатку було це. Після того займались моїми очима, потім займались моїм носом, щелепою. Тобто там зуби досі лікують. Я досі під наглядом в травматолога і окуліста.
Вперше мене виписали з лікарні через чотири місяці, але там стабільно з оглядів з більшості мене відпустили місяців через вісім, то можна сказати, що більший відсоток моєї фізичної реабілітації, як ви назвали, або відновлення, закінчився через вісім місяців. Тобто в кінці 2022 року. Стосовно психологічного відновлення — на людей не кидаюсь, у психіатра на обліку не стою, тому, в принципі, все окей.
Чи змінилося твоє самосприємняття? Ти отримував якусь психологічну допомогу?
Я не звертався по допомогу, я звертався по підтримку. Неймінг важливий. Але це просто через те, що в моєму мозку, якби я не знав якихось там дієвих механізмів, як я можу справлятись з тими чи іншими речами. Мені треба були просто конкретні механізми, що робити якщо оце, що робити якщо оце, от я їх отримав і все.
Я можу сказати, що моє повернення доволі оптимістичне, наскільки це може бути.
Наскільки я знаю, після реабілітації, певний час минув і ти взяв собаку. Це була твоя мрія?
Це хаскі, його звати Тор, я взяв його з притулку. Зараз йому 2,8 місяців. Він вже зі мною з кінця листопада минулого року. Це доволі чемний собака. Він такий вовкоподібний. Тобто він швидше схожий на вовка, ніж на хаскі. Він має такі карі очі, сіра шерсть. Такий габаритний — 20 кілограмів.
Дуже його люблю.
Він доволі чемний, але характерний. І він мені дуже допомагає. І мені допомагає те, що в мене є якась там сталість, відповідальність. Тобто це, мовляв, мій шерстяний синочок, за якого я несу відповідальність, з яким я маю гуляти зранку, ввечері. І мені це прямо дуже подобається. Наявність собаки змінює, і мені це дуже подобається, ці зміни, які є.
Місія Veteran Hub: підтримка воїнів і їхніх близьких, дослідження сексуальності після поранень, лінія підтримки
Veteran Hub — як ти потрапив сюди?
Коли я зрозумів, що вже у війську не буду служити, на жаль, бо це найкраще місце і в час війни, і поза ним. І я собі зрозумів, окей, треба шукати якусь роботу, бо я можу просто витрачати свої кошти, які мені дала держава за поранення, за втрату працездатності. Але хотілося щось робити і я собі подумав, що треба знайти організацію, яка буде десь на периферії між військовим і цивільним життям.
Потім, ми давно були знайомі з деякими друзями з Veteran Hub, ми зустрілись, вони запропонували, кажуть, от, ми чули, що ти звільняєшся, я кажу, так, я звільняюся. Кажуть, давай до нас. Я такий, так, добре, давайте. І запросили, я попроходив співбесіди, мені запропонували посаду і я прийшов, от, вже півтора року працюю тут.
Спочатку, коли я прийшов, то я відповідав за організацію проведення подій тут, в хабі, і так само за комунікацією з різними ветеранськими спільнотами. Через рік я очолив цю київську філію. Тобто зараз моя ключова задача — це забезпечення функціонування цієї філії, щоб працівникам якісно працювалося, нашим клієнтам якісно надавались послуги. Тобто забезпечення діяльності цього організму.
Розкажи про місію та діяльність Veteran Hub. З чим стикаються ветерани в першу чергу і яким чином їм можна допомогти?
Дуже важливо, що їм не треба допомагати — це перший пойнт. Початок цивільного життя — тут власне у нас написані всі етапи, які проживає людина від моменту початку служби до моменту своєї фізичної смерті. Що дуже важливо — не на полі бою, а саме своєї фізичної смерті. Відповідно, кожен з цих етапів займає якусь хронологію, якийсь період часу в житті кожної людини. Тобто він приблизний, тому всюди стоять приблизні штуки, але на основі наших досліджень приблизно такий.
І от умовно в мене був перехід у 2022 році, коли я почав працювати в хабі. І в мене були певні потреби. Тобто, відповідно, я оці пункти, які маленькі точечки оформлюю, я винаходжував нового себе, я шукав, чим я хочу далі займатись, в мене змінилось коло мого спілкування і все.
Далі я зайшов у цю штуку, яка називається цивільне життя — вкорінення, відновлення себе і піклування про себе. Тобто в цьому в мене теж є певні свої характеристики. Зокрема, в мене з'явились стабільні відносини, в мене з'явився пес, в мене з'явилася стабільна робота і відповідно на цьому етапі вкорінення я вже півтора року. Це дуже класний трекер для кожної людини, відслідковувати на якому періоді життя вона зараз є. Тобто це великі дослідження довжиною майже в п'ять років.
Розкажи, чому небажано використовувати слово "допомога"?
Так, з приводу допомоги. Мені так само не було допомоги, бо в слові "допомога", як на мене, немає гідності, це означає, що я чогось не можу. Але є моменти, де я можу не справлятись і в цих моментах мені треба підтримка. І якби неймінг — це насправді дуже важливо.
Тобто я не прийшов отримати "психологічну допомогу", бо це означає, що я щось не можу. Але я готовий був прийти, не знаю, отримати психологічну підтримку чи будь-яку іншу, бо я такий, окей, це означає, що умовно я стою на одній нозі, але можу відхилитись назад і буде хтось, хто мене підтримає. І це важливо розуміти. Я можу цим скористатись, можу не скористатись.
І так само Veteran Hub, коли створювався в 2017-2018 роках, ключова історія була в тому, щоб надати якісну підтримку, тоді ще ветеранам АТО/ООС в трьох найбільших сферах, які є: це юридичні консультації, це психологічна підтримка, і це консультації з пошуку роботи. З плином часу ми почали рости, ми відкрили хаб, один, потім ще два у Вінниці й Дніпрі. Але потім зрозуміли, що все одно до нас, де все таке красиве, класне, доходить якась дуже невелика частина ветеранів.
Ми собі зрозуміли, добре, якщо вони не йдуть до нас, ми будемо йти до них. Ми створили мобільні офіси. Тобто по факту це хаб на колесах, де сідає водій, керівник цього мобофісу, юрист, менеджер підтримки і психолог. І вони їдуть до людей в госпіталі, до них додому, і все це для них безкоштовно.
І зараз в нас з'явилась лінія підтримки. Тобто людина може зателефонувати, отримати всі наші послуги і телефоном. Це дуже важливо і для діючих військових, і для ветеранів, і для їхніх близьких, бо це всі три цільові аудиторії нашої організації. Знати, що ми є, що в разі необхідності ми можемо допомогти, але вони там можуть до нас ніколи не звернутись, бо якась частина ветеранів до нас ніколи не звернеться.
Підтримка родин і коханих військовослужбовців — з якими викликами вони стикаються?
Ми стикнулися з тим, що ці люди не були суб'єктами. І в цьому найбільша проблема. Тобто їх не існує ні для кого, на жаль. Чому? Тому що змоделюємо ситуацію: я ваш чоловік або ваш хлопець. Швидше за все, що коли ваша мама телефонує вам, вона запитує: "Ну що там Гліб? Ну як він там?". І виходить, що в цьому трикутнику взаємодії ви просто зв'язкове звено. В той же момент, якби у вас була дитина або дві дитини, то в якийсь момент ваші подруги перестали з вами спілкуватись, тому що їхній чоловік не служить, чоловік не воює, а ви оце постійно на негативі і ще щось.
І ми зіштовхнулись з тим, що ці дівчата, жінки, інколи чоловіки переживають свій дуже важкий досвід. Він інакший, але він є і він по-своєму унікальний.
Ми провели дослідження "Шлях коханої воїна" — а що переживають ці люди? Що переживають вони, коли просто чекають? Що вони переживають, коли їхня близька людина зникла безвісти або підтверджена в полоні? Або інші якісь речі, що взагалі є символом для цих жінок? Чи це дві галочки прочитаного повідомлення, чи це просто сам образ телефона. Тому що він будь-коли може подзвонити, це буде три хвилини, потім знову не буде зв'язку теж.
Ми провели це дослідження, ми показали дуже голосно про те, що ці люди є, переформатували так само свою роботу, і це дуже важливо для розуміння і військових, що є хтось, хто потурбується про їхніх близьких. І їм не треба про це турбуватися, вони можуть сконцентруватися отут і зараз, власне, на виконанні бойових завдань. Тому, власне, це дуже важлива деталь, яку ми помітили і тепер взяли їх у роботу.
Про секс ви говорите з коханими військових, з військовими?
Є проєкт — він називається Resex. Ми досліджуємо це питання, так. Тому що в людей після поранення все одно є якесь сексуальне та інтимне життя. Тобто воно продовжується, воно якесь інакше, але лікарі про це майже не говорять. Тобто побратими один з одним теж рідко говорять.
Досі якась частина суспільства доволі закостеніла і такі: "Воу, секс це щось капець". Ну типу, більшість якщо запитати, як вони уявляють собі секшоп, то там більшість скажуть: "Це якісь типи в латексі, де куча-куча пісюнів".
І ми власне дослідили — це є два посібники для поранених військовослужбовців. І там є практичні паради так само, де люди ділилися власним досвідом. І ми розсилали ці посібники у великій кількості на госпіталі, щоб власне лікарі так само говорили про це з військовослужбовцями. Або якщо не хочуть говорити ні одні, ні інші, то просто сказати, от є можливість, якщо хочете, прочитайте. Тому це був такий доволі унікальний проєкт.
Що показують спостереження, чи відгукується це людям?
З урахуванням того, що ми вже додруковували два додаткових наклади цього посібника, то він є. Ми дивимося на статистику переглядів сайту, тому це відгукується і відгукується для обох статей. І чоловіки, і жінки користуються цим. Хтось, щоб краще зрозуміти себе, хтось, щоб краще зрозуміти своїх партнерів чи партнера.
Культура вдячності ветеранам і досвід українських військових за кордоном
Культура вдячності ветеранам в Україні, вона є? І яка вона за твоїми спостереженнями?
Вона відсутня, вона формується, напевно, в якихось колах людей, оскільки наше суспільство складається з "бульбашок". В моїй "бульбашці" вона є, вона сформована, вона доволі чітка і зрозуміла.
Чи в цілому держава вдячна ветеранам? Ні. На моє глибоке переконання людина потрібна цій державі, коли вона у війську. Коли вона стає ветераном, вона цій державі перестає бути цікава, потрібна і все.
Як суспільство нині може виразити свою вдячність ветеранам?
Тут важливо розуміти, що немає нічого краще, ніж запитати. Ви там запитаєте краще свого друга, тата, мами, ще щось, а якби їй було приємно подякувати, бо в кожного з нас своя мова любові. Що дуже важливо, це два важливих стовпи, щоб це не порушувало воїнську честь та гідність. Бо хоч людина і не є у війську, але вона продовжує бути воїном. Якась частина цих людей. Бо для когось це випадкова історія, а для когось це надзвичайно важлива історія. І тому дуже важливо поважати і тримати цю честь, гідність та повагу і мати базові оці правила: не робити того, що людина не дозволяє.
Чим прекрасний жест "завдяки тобі" — він не потребує від мене зворотної реакції, він не потребує якоїсь словесної взаємодії, він не потребує якоїсь тактильної взаємодії, він не спричиняє дискомфорту і ніхто не заходить в моє комфортне поле перебування.
В цьому особливість його і так само в фразі "Дякую за службу". В ній дуже багато гідності, на відмінно від фраз "Дякую за ваш подвиг", "Ви герой" ще щось.
Бо людина цивільна, яка це говорить людині в формі, вона не знає, можливо, вона бачить зараз людину, яка там в СЗЧ. Чи може таке бути? Може. Чи вона там втекла з госпіталю, але в формі. Або це людина, яка працює діловодом. Чи вчинила вона героїчний вчинок? Не знаю. Але чи вдячний я їй за те, що зараз ця людина у війську і віддає точно більше своїх прав і свобод, ніж я? Так.
Тому, власне, я їй говорю "Дякую за службу". І в цьому вислові дуже багато якраз гідності. А в цілому, вдячність в першу чергу проявляється не в словах, а в діях. Це те, що стосується взаємодій, наприклад, ветерана з державою чи ветерана з бізнесом.
Ти буваєш за кордоном. За твоїми спостереженнями, як іноземці реагують на війну в Україні й на українських військових?
На українських військових завжди позитивно реагують, завжди дякують словами, хочуть потиснути руки. Найприємніший момент, який був, це коли в березні я був в місті Остін, це штат Техас, це столиця цього штату. Ми просто йшли по парку разом з моєю подругою, і малі діти, школярі встали. Спочатку там 20 людей, 30, потім два класи встали, там майже 60 людей, вони навіть відсалютували.
Мені прям ком у горлі став. І мені дуже сумно від того, що мені важко уявити таке в Україні.
Як ставляться до війни, не знаю, мені важко сказати. Якраз ті, з ким я спілкувався, це дипломати, посли, депутати цих парламентів, це те, про що вони говорять. У мене не було цього такого атачменту зі звичайними людьми. Коли ми запитували там в таксистів, в закладах харчування, ще щось, а що ви про це думаєте, чи чули, тобто це все одно буде не репрезентативна вибірка, але десь 50 на 50. Хтось чув, хтось думає, що вже закінчилося, а хтось такий — мене це не цікавить.
Неодноразово чула думку, що українські військові, зокрема морські піхотинці, чимало чому могли б навчити навіть іноземних військових. Що ти стосовно цього думаєш? І який би досвід в нас могли б перейняти?
Я погоджуюся з тим, що могли і можуть. Якщо говорити про те, чого б ми могли їх навчити, то це точно використання технологій. Це точно, мені здається, тому, як ми можемо швидко адаптуватись до нових умов. Це коли ти бачиш безпосередньо людину обличчя до обличчя, стикається з ворогом і баче його візуально в якісь прилади, в мушку і цілик або в коліматор своєї зброї.
І це те, як воювати з супротивниками, які сильніші за неї. Тому що російська армія дуже сильна, і в багатьох аспектах вона сильніша за українське військо. І ми показуємо на полі бою, як ми можемо перемагати. Тобто мені здається, що цього б ми могли навчити.
Можливо, тобі є що додати до нашої розмови?
Якщо досі думаєте чи варто йти служити, то варто. Мені не хочеться закликати до якихось наративів, які близькі мені, типу "От, що ви скажете дітям, це ж держава вам стільки всього дала". Просто треба собі мати розуміння, що якщо зараз ви не повоюєте, то вас вб'ють. Треба просто прийняти це так само, як факт, що вас вб'ють просто за те, що ви українець. То краще візьміть зброю і знищуйте ворога першими.
