Доброволець Ілля Зелінський. Про оборону Миколаєва, звільнення Херсонщини, мобілізацію та повоєнні зміни
29 Травень, 15:45
Ілля Зелінський – доброволець, учасник АТО, громадський діяч. В Миколаєві відомий як лідер громадського формування «Бузький гард», що опікувалось культурними та екологічними питаннями в обласному центрі та в регіоні в цілому.
Після початку бойових дій на сході України в 2014 році Зелінський добровольцем вступив до батальйону «Азов», у його складі брав участь в обороні населених пунктів поблизу Маріуполя, у Широкинській наступальній операції, під час якої було звільнено п'ять населених пунктів Донецької області. Надалі обороняв Широкино та виконував бойові завдання поблизу Маріуполя. За свою службу в АТО вшанований низкою нагород, зокрема орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Після повернення з фронту Ілля з однодумцями заснував громадське формування «Бузький гард», на рахунку якого недопущення розграбування скіфського кургану у селі Скобелеве, захист від затоплення частини національного парку «Бузький Гард» та низка інших історико-культурних проектів, націлених на захист історичної спадщини регіону.
У 2022 році Ілля з 24 лютого пішов добровольцем на захист України і зараз, вже у лавах ЗСУ, разом зі своїми побратимами з «Бузького Гарду» продовжує нести службу. Добровольчий загін брав участь у багатьох операціях на півдні починаючи від оборони Миколаєва і до звільнення Херсону. Враховуючи деяку специфіку організації супротиву і набутий хлопцями досвід, кореспондент СВІДОК.info поспілкувався з Іллею про події на півдні 22-го року, про мобілізацію, а також про історико-культурне життя Миколаєва.
«Ми були готові чинити опір»
– Давай з початку – як зустрів події повномасштабного вторгнення?
– Для нас ця подія була очікуваною – ми лише не зовсім розуміли, в якому форматі все буде і на яких напрямах. У нас було декілька планів в залежності від ситуації. Якщо буде безпосередній обстріл міста, то одна тактика, а якщо обстріл стратегічних об’єктів, то інша. Власне в момент перших прильотів я і поспати нормально не встиг, тому що ми ще вночі вирішували в телефонному режимі організаційні питання. Після прильотів рідних відвіз в безпечно місце, а сам поїхав на місце збору. Там вже чекали хлопці з наявною легальною зброєю – мисливською нарізною. З БК окреме питання, тому що ми не знали, де його дістати, адже тоді був ажіотаж на магазини зброї. Ноги нашого БК взагалі росли з Придністров’я – якось знайшли шляхи. У нас були домовленості з деякими структурами, які повинні нам були дати більш детальні інструкції, але з початком ворожого наступу виявилось, що цих людей немає на робочому місці. Тоді ми застосували свій план і розраховували на самих себе.
– Ви відпочатку рухались своїм формуванням «Бузький Гард»?
– Ми і зараз у цьому складі лишились. Просто були деякі моменти щодо нашої організації. У нас були нагальні питання стосовно нашого оформлення. Ми зібрались і діяли, як добровольчий загін. Вступали у взаємодію з різними підрозділами та структурами, які залишились на місці і були готові чинити опір. Всі були налаштовані на бої в місті, що ворог дійде до Миколаєва. Звичайно, нам з комунікацією допомагала військова адміністрація, тому що у нас і з ними теж була домовленість за кілька днів до вторгнення. Вони входили в наш план, ми входили в їхній план, і фактично я неформально перебував в Штабі оборони Миколаєва. Мені вистачало там оперативної інформації, щоб приймати рішення, а іноді якісь рішення чи задачі мені нарізали напряму.
– Зараз, коли емоції у людей трохи пройшли, починається обговорення дій влади. Зокрема обговорюється готовність до війни. Ти завжди був дотичний до цієї теми, ще до вторгнення. Можеш надати свою оцінку на прикладі нашого регіону – позитивну, негативну або нейтральну.
– Ці речі треба казати, як є. Я не знаю, кого і як ця ситуація застала, щоб дати об’єктивну оцінку. В принципі, так як це могло бути зараз, коли вже всі наступили на граблі, то був далеко не ідеальний формат підготовки. З нашого боку, наприклад, все було готово навіть попри якісь бюрократичні нестиковки. За декілька днів до цих подій ми поїхали до одного з управлінь тероборони. Сказали, що нас цікавить формат добровольчих формувань, що ми готові підставити плече. Нам відповіли, що нас це не звільняє від мобілізації. Кажемо: «Та ми і не збираємось звільнятись від мобілізації». В чому була наша логіка? Поки штаби, поки бригади отримують вертикальний наказ, ми можемо тут, на старті швидко прийняти рішення. Нам відповіли, що запропонований формат їх зараз не цікавить, бо потрібно вирішувати інші організаційні питання. Бюрократія перемогла. Ми окремо поговорили з головою військової адміністрації (Віталієм Кімом - прим.), бо йому потрібно було налагодити комунікацію з надійними людьми по області серед ймовірних добровольців. Я знав, що є нормальна «грядка» в районі Доманівки – це на той час колишні ветерани УДА. Я знав, що ми на них можемо покладатися, вони знали, що можуть на нас. Вони сказали, що закривають Вознесенський напрям і будуть з тієї сторони тримати руку на пульсі. Вони поїхали у військомат і станом, навіть, на 24 лютого їх не могли озброїти. Тільки через втручання військової адміністрації, тільки через те, що там насувалася буря у вигляді колони російської техніки на Вознесенськ, питання зі зброєю вирішили. Це один з прикладів чіткої організації добровольчого руху. Вони змогли і з ними була комунікація. По іншим напрямкам теж були схожі історії, але там хлопці не встигли розгорнутися, тому що окупація їх населених пунктів була дуже стрімкою. В Миколаєві, я знаю, було мінімум три такі групи організовано, які, я вважаю, зробили більше, ніж ТрО. Але я не хочу кидати камінням в ТрО – вони як організація мають ширший штат і через різношерстність контингенту, який до них приходив, організуватись було вдвічі важче. Нас було менше і для мобільності нам було так зручніше.
«В наступі на Херсон легкої прогулянки не було»
– Ваша група виконувала завдання протягом всього часу від оборони Миколаєва до звільнення Херсона. Розкажи про ключові моменти цих подій.
– Я б сказав, що це ключові періоди, які були випробуванням. Оборона міста – це все було круто, вистояли. В організаційному плані були деякі проблеми, але через це з’явився досвід, який був необхідний далі. Потім ми легітимізувалися і увійшли до складу однієї з бригад, яка працювала на півдні. Історія була цікава. Ми другий чи третій місяць тоді працювали без грошей та забезпечення. Нас деякі бригади брали під своє крило, трохи забезпечували нас БК і ми працювали на Снігурівському напрямку. Також працювали з 36-ю бригадою – з тими, хто залишився тут на місці. Почався новий період. В нас ще не було нічого з партнерського БК, взагалі з БК – все було на залишках. А у ворога було все – і логістика, і кількість, і якість особового складу, і бажання наступати. Це момент з квітня до, мабуть, серпня. Ділянка фронту була складною. Коли ти стріляєш десять-двадцять зарядів з 82-го міномету, а тобі у відповідь прилітає сто – і там було все: і Нона, і САУ, і були випадки, коли вони просто Ка-52 підіймали і НУРСами закидували. Ворог мав колосальний ресурс для відповіді. Вони не жаліли ні касетні снаряди, ні танкові. У них взагалі не було проблем. У такі періоди було важко витримати і важко втримати ті позиції, на яких проходила лінія оборони. Але це вдалося.
– Я так розумію, це був той період, коли фронт застиг майже на одному місці?
– Так, це був період оборони без виходу на якусь тактичну чи стратегічну ініціативу – до Інгулецьких операцій. Вже з операціями на Інгульці – там теж частина нашого підрозділу брала участь – там вже ініціативу потроху почали перехоплювати Збройні Сили України. Це був напрям нижче Березнегуватого.
Далі ми отримали розпорядження працювати з одним з батальйонів 59-ї бригади. На той момент вже був наступний етап – початок контрнаступальних дій. Наш напрям був прямий на Херсон. Потрібно було наступати на добре окопані канали, де у ворога було все дуже капітально побудовано. Але тут вже наші командири, які планували ці задачі, до певних хитрощів вдалися. Очікуючи лобову атаку, кацапи отримали флангову атаку. Це було 29 серпня, і тоді РТГ, у складі якої перебували представники нашого підрозділу, вибили ворога з точки «Водокачка» – по лінії зрошувальних каналів. І ось з цього часу до листопада почався період активного наступу – як тільки з’являвся потенціал і можливість, одразу було просування. Тоді вже такі командири, як Вадим Сухаревський, диктували ворогу правила. Плюс на той період почалась поставка зброї, почали обрізатися логістичні шляхи ворога – це вже була інша картина. Ми вже бачили, на які боєприпаси був дефіцит у ворога, які вони притримували, вимотувався їхній особовий склад, який також у попередньому періоді ніс втрати. Ворогу важко було перебудувати систему вогню. Наші командири прорахували, в якому місці треба робити прорив і де треба тиснути.
Це війна, це наступ – легкої прогулянки там не було. Були поранені, контужені. У нас навіть комбат йшов вперед в сіру зону в розвідку, просто щоб ворога постійно штовхати і не дати йому закріпитися на нових для нього рубежах. Так само і ми, коли вже пройшли колишні позиції ворога і до нових ще не дійшли, – доводилось окопуватись. Для розуміння, наш 120 міномет, який може стріляти на 7 кілометрів, ми його виставляли на 2 кілометри від ворога. Ми потрапили до крутої мінометної батареї 59-ки, хлопці якої були схожі з нами по духу, тому що вони теж постійно щось вигадували, були ініціативними і в подальшому ми багато чого від них взяли в цій роботі. Той тиск, який завдавали наші бійці, дуже впливав на моральний стан ворога. Їм кожного разу здавався цей наступ, а коли вже був справжній наступ – вони просто ломились зі своїх позицій і наші хлопці займали їхній передній край. На фінальному етапі – це було 8 листопада – ми отримали наказ зайняти ворожі позиції, а перед цим повинні були ці позиції «розм’ягчити». Ми побачили систему побудови їх вогню і відпрацювали. Ворог покинув позиції і наша піхота зайняла це місце. А вже буквально наступного дня побачили, що ворог відступає далі під вогневим контролем наших. Тоді всі перейшли у формат пішої розвідки, ми передали свої вогневі засоби іншим розрахункам і вже намагались наздогнати ворога піши. Проходили через ворожі бойові порядки, що нам дало суттєво поповнити свої БК. Потім вже хлопці з нашого підрозділу були першими, хто закріпився на Антонівському рубежу. Заходили з 59-ю бригадою. Власне так для нас завершилась Херсонська операція.
Було затрофеєно багато техніки, звісно що вона була потрібна 59-ці з їхнім форматом роботи. Те, що було дуже важке і що було важко обслуговувати – воно все пішло до 59-ці: і танки, і «Гіацинт», і «Град». І це тільки один напрям одного батальйону, на який вони нас відрядили.
– «Російський лендліз» був розповсюдженим явищем чи разовою акцією?
– Доволі розповсюджене. Вони кидали своє. Але Харківська кампанія їх навчила підривати свої вогневі засоби. Ворожа батарея Д-30, яка стояла біля нас, – вони підірвали свої гармати. Вони підпалили своє БК. Але це на тій ділянці стояла 7-ма дивізія ВДВ – це досвідчені частини, які наступали саме на Миколаїв.
«У нас були важкі втрати»
– Знаю, що і з вашого боку були втрати. Можливо, ти хочеш згадати когось з хлопців?
– У нас були важкі втрати. Не секрет, що частина нашого підрозділу була в будівлі облдержадміністрації в той день, коли туди прилетів «калібр». Це перші важкі втрати для мене. Також є люди з нашого довоєнного руху, які працювали не тільки на цьому напрямі. Про них я трохи згодом окремо розповім. Під час Херсонської компанії, на жаль, загинув дуже досвідчений розвідник Святослав Алексапольський. Його зараз регіональне управління подало на звання «Героя України». Сподіваюсь, що він дійсно отримає це звання. Він значну роль зіграв як раз у штурмі тієї «Водокачки». Він був дуже досвідченим воїном і мав досвід служби у декількох бригадах ДШВ. Воював з 15-го року.
– Святослав з Криму?
– Так, він кримчанин, з Сімферополю. Як тільки вони закінчили Київську кампанію (там був важкий напрям – Мощун) він написав мені: «З вашого берега ще Крим не видно?» І потім запитав: «Чим можемо вам допомогти? У нас є певна «грядка», ми ніде не оформлені». Я йому розповів суть нашої структури. Власне він приїхав сюди, вони партизанили, Святослав дуже багато роботи проводив. На нього іноді спиралась, навіть, 36 бригада. Я не пам’ятаю точний термін початку Інгулецької операції, але за місяць до неї, Святослава попросили пройти там подивитись – він і пролітав, і продивився, і пішов на взаємодію, ще не розуміючи для чого це треба. Так само він брав участь в боях на тому напрямі, поїхав з командиром нашого РТГ, в їхній автомобіль влучив танк – всі чудом залишились живі. Свят фахово та швидко надав допомогу пораненому командиру. Його скіли та навички, які він мав у військовій справі, важко переоцінити. Він знав все. З таким воїном було цікаво і корисно воювати, окрім того, що він просто був крутий друг. При штурмі «Водокачки», вони першими зайшли на позиції, ліквідували ворога і відкотились, здавалось, на безпечну відстань, але уламок касетного снаряду влучив у нього і спричинив поранення несумісні з життям. На жаль, шлях та поновлення контрнаступу на Херсон закінчився для Свята. Проте саме через такі рішучі та відчайдушні дії, які виконували хлопці у цей період, я вважаю, у кацапів і посипався фронт.
«Ніхто не повинен відмежуватись від фронту»
– Вторгнення вже триває більше року. Мобілізаційні заходи проводяться, але є і такі хлопці, як ви, які з лютого продовжують нести службу до сьогодні. Чи є якась втома, виснаження, проблеми зі здоров’ям?
– Нам не важче, ніж тим, хто тримав такі глиби, як Бахмут та Сєвєродонецьк. Для пересічної людини, яка не дотична до війни, може здатися, що на фронті все відбувається на грані можливостей, але ні. Ми бадьоримо один одного, у нас є спільна мета. Так, болячки якісь вилазять, час від часу доводиться звертатись до лікарів, але нехай це буде найскладніше з того, з чи ми звертаємося. Я не вважаю, що ми якось перевтомилися і не буду жалітись, тому що я знаю, що є люди, яким і поважче, а вони тримаються бодро.
– Але ти за мобілізаційні заходи?
– Звичайно. Хоча б тому, що люди виходять зі строю. На когось ці хронічні болячки впливать більше, і втрати є, і втрати пораненими. А якщо ми хочемо якісніше наступати, то нам і кількісно треба нарощувати бойовий потенціал. Кожен повинен займатися своєю справою, але ніхто не повинен відмежуватись від фронту. Якщо є бажання, якщо є можливість, але є якісь сумніви – просто в сторону сумніви. Ми всі сумніваємось. Це нормально, це інстинкт самозбереження. Всім страшно, але треба це переборювати, знаючи, що є якась загальна мета і вона дуже реальна.
– В мережі іноді бувають якісь відео з видачею повісток. Як ти думаєш, такі люди, що влаштовують істерики, намагаючись ухилитися від армії – чи можуть вони принести якусь користь у війську?
– Героями війни вони точно не стануть. Як я на це дивлюсь? Я хочу, щоб такі чоловіки у подальшому носили спідниці, не кілти шотландські, а шкіряні такі і з ботфортами. Бо я саме так на них і дивлюсь, коли бачу ці істерики. Чи коли перепливають Дунай, щоб втекти. Слухай, чувак, з твоєю вправністю, якщо ти Дунай можеш переплисти, то ти дуже потрібен війську. Ти себе недооцінюєш, якщо думаєш, що ти нічого не можеш.
Людина, потрапляючи у будь-яке середовище, швидко підлаштовується під це середовище. Вона звикне до ситуації, в яку потрапляє. Після кільканадцяти обстрілів все одно вона звикне, адаптується і буде діяти. В кацапів теж так… Ми там сміємося з «чмоні», взяли якогось вибіркового персонажа... Але їхні мобілізовані вже через півроку – це вже якийсь військовий організм. Зараз багато хто так сприймає, що взяли з нічного клубу якогось мажорчика і в тому ж вигляді поставили воювати. Перш за все – він сам буде хотіти жити, він буде копати, облаштовувати інженерні позиції, він навряд чи захоче здаватись в полон, бачачи, як кацапи поводять себе з нашими полоненими.
Я вважаю, що всі потрібні і всі люди можуть підлаштуватися під фронт.
– Зараз у суспільстві фігурує думка, що непідготовлені у військовому сенсі чоловіки нічого не вартують на фронті.
– Це стереотип. Я не сильно відслідковую, що там відбувається у мережі. Мені здається, що це наратив, який поширений невідомо ким. Якщо така думка є в суспільстві, то можна було вже за рік і мавпу навчити стріляти. У нас немає такої практики, що тебе мобілізували і одразу відправили в самі гарячі точки – це роздуває агресор. Питання в тому, чи хочеш ти навчатися? Я бачив різних людей.
– Були у вас такі хлопці, які приходили геть нулячі, а потім ставали повноцінними бійцями?
– У мене частина складу, яка прийшла 24 лютого, – без жодного бойового досвіду, маючи свої 19-20 років. Зараз це вже бійці. Все що було на півдні найгарячіше – вони там приймали участь. У них не було жодного досвіду. Іноді відправляючи когось на якусь задачу, мені було страшніше за них, ніж їм самим. Але я бачив і солдат, які не хочуть навчатись. Частіше за все такі люди і кричать, що нас без підготовки відправили.
Нам до того, як ми легімітизувалися, потрапив у руки міномет. З артилерією на той час з нашої компанії мала досвід одна людина. Проте, ми розуміли, що стоїм в глухій обороні. Наша задача тримати фронт і не пропустити ворога у Миколаїв. Ми розуміли, що стрілкотньою ми особливо нічого не нарішаємо. Тому ми займались вдома, в погребі кожен день, просто щоб засвоїти цю науку. Вийшло ж. Головне – мета. У мене і зараз є люди, які приходять і опановують якийсь вид озброєння, і на це не багато часу витрачається.
«Миколаївська область – це козацький край на сто відсотків»
– Зараз на стороні України воюють не тільки українці, а й добровольці з інших держав: білоруси, росіяни і багато інших національностей. А в світлі останніх подій у Бєлгородській області хотів би торкнутися тригерної теми – «хорошие русские» есть?
– Через призму цієї війни та всього того, що росія нам зробила, я ставлюсь до росіян та інших національностей, представники яких бороняться на нашому боці, просто як до хороших людей, як до бойових побратимів. Я не намагаюсь надати їм якусь національну рису. Для мене це гарні люди, які прийшли нам на допомогу і заслуговують отримати взамін від цієї держави те саме, що дають їй. Стосовно білорусів окрема тема. Я був шокований в хорошому сенсі їх віддачею на фронті. Ми працювали з нинішнім БДК, тоді це був бальйон «Терор». Це хлопці, які не відмовляли ні в чому, коли була потрібна їхня допомога – коли не вистачало піхоти, коли ми не мали бойового потенціалу, щоб відновлювати бойові дії – вони завжди нам допомагали, хоча не були зобов'язані. Завдяки тому, що у них є якась ідея в цій війні, вони постійно приходили нам на допомогу. Були з ними спільні операції, я сподіваюсь – будуть іще. Тому конкретно за них скажу, що це братерська нам нація. У самій Білорусії, звісно, є народ дещо оболванений, але нічого – не більшість диктує.
– До війни «Бузький Гард» займався культурним напрямком. А зараз у тому числі в Миколаєві є негативні настрої стосовно минулої спадщини: і «совкової», і імперіалістичної. Бачив, що і на твоїй сторінці розігрілась гаряча дискусія з приводу зносу пам’ятника Потьомкіну. Як вирішувати цю проблему, на твою думку? Хто повинен цим займатись? Та чи на часі це робити саме зараз?
– Питання дуже складне, але коли його, як не зараз вирішувати? Займатись цим повинні фахівці. Мені здається, що у Миколаєві процес деколонізації, який я бачив на бумагах, побудований правильно. У мене є питання щодо Херсону. Я не сильно занурювався туди, але мені це нагадало як у нас було у 15-16-му році. Ми тоді, в тому числі і я, допустили деякі помилки, які бажано зараз не допускати. Для того щоб увіковічнити постатей державного рівня, переіменували їхніми іменами перефірію, сподіваючись, що колись там буде цивілізація. Я теж казав – давайте вулицю перейменуємо на Гетьмана Мазепу, але де вона знаходиться – ніхто не відповість.
Я нещодавно слухав виступи на одній дискусійній платформі, на якій виступав мій завідувач кафедри Юрій Котляр. Я з ним погоджуюсь в тому, що треба питання колоніальності переглянути. Тому що не все те було колонізацією, що цим зараз вважається. Не все носило колоніальний характер. Я не прибічник перейменування, наприклад, Вознесенськ на Соколи, але Первомайськ я б перейменував. Навіть дивишься на герб Первомайська – дата його заснування 1676 рік. Хтось задумувався взагалі про те що, місто названо на честь Дня солідарності робітничого класу і 1676 року створення.
– Тут мова ще може йти про самі русизми в назвах… Южноукраїнськ, Первомайськ…
Не перейменуєш місто в Першотравневськ. Сенс? Ти обрізаєш його генетичну пам’ять. Якась історична кастрація. Проте я не прибічник перейменування Миколаєва. Підкреслювати можна. Не обов’язково місто перейменувати у Вітовку, якщо це один з історичних районів міста. Він давній і це треба підкреслювати, але не вдаватись до того, щоб перейменовувати Миколаїв у Вітовку або Матвіївку чи будь-який топонім, який старіший ніж сама назва міста. Нам треба підкреслювати питання самої ідентичності міста.
Чому у мене була така жвава дискусія виникла щодо Потьомкіна. Я ні в якому разі не є прибічником Потьомкіна, не відстоюю його пам’ятники в Миколаєві. Але якщо він і був, це можна обіграти якимось чином. Єдине, що мені подобалось, що пам’ятник стояв у місці, де був потьомкінський палац, і мені не хотілось би, щоб це місце асоціювалось лише з якоюсь забігаловкою Пеліпаса. Я хотів би там все ж таки підкреслювати історичний контекст.
Якщо ми беремо питання етнічності, то це сто відсотків Чорноморське козацтво – Запорозьке військо, яке осіло тут і яке взагалі пішло в тій війні (російсько-турецька війна - прим.) воювати через те, що Потьомкін пообіцяв землі між Бугом і Дністром. Етнічним фактором тут були українці – козацтво. Це посвідчують будь-які топоніми – купа зимівників свідчать, що тут не було колонізації. Миколаїв назвали по одному з міфів на честь Очаківської битви. Дуже важливим і головним фактором у тій битві були саме чорноморські та бузькі козаки, які проживали тут і мали маркер ідентичності в цих теренах. Ми також не викреслим, що Потьомкін був один з засновників міста Миколаєва. А для місцевих на той період він був гетьманом. Так, він був наказним гетьманом і не був запорожского походження. Проте вони його сприйняли на цій посаді. Ось ми і маємо два різні наративи – місто, яке заснував фаворит Катерини і князь Таврійський, або місто, яке заснував і в якому був палац гетьмана Чорноморського козацтва. І про заснування Миколаєва я би порушував ті питання, до яких має відношення саме козацтво. Миколаївська область – це козацький край на сто відсотків. Миколаїв теж не вийняток. Я б називав речі тими іменами, якими їх називали самі наші пращури.
– Дивитись на українську історію не крізь призму російської федерації, а крізь призму України…
– Це головне, що я говорю з 15-го року. Просто відключити в собі цей ген меншовартості. Я написав пост про Потьомкіна – мені почали закидати, що ти тільки хочеш. Я кажу – що тоді, не будемо шанувати чорноморських козаків? Почали мені за Сидора Білого. Я нічого поганого в Сидорі Білому не бачу. Що їм було робити? Всім загинути десь у водах Дніпра і взагалі покінчити з козацьким родом? Не треба вважати козаків якимись дурнями. У них був свій інтерес в цьому питанні – хоч якось легімітизуватися на своїй рідній землі. А що з цього було далі і чому постійно у козаків були антиурядові повстання, тому що, набуваючи якихось спроможностей, козацтво намагалось далі розвивати саме свій інтерес, як було, наприклад, повстання бузьких козаків у Вознесенську. До речі, дуже круто було б, якби ця подія була якось увіковічнена у Вознесенську. Тому що є і прізвища ватажків цих повстань. Я б дивився крізь українську призму, враховуючи наш інтерес, а не думаючи, хто що про це каже.
«Я боюсь повернутися і побачити, що все залишилось, як є»
– Миколаїв тривалий час знаходився під обстрілами. Зараз у місті мало відбувається фасадних робіт. Що з цим на твою думку робити? Потрібно відновлювати зараз чи чекати більш доречного часу?
– Рух – це життя. Потрібно рухатись далі. Але мене більше турбує не понівеченість міста та його шрами. Шрами прикрашають у цей період наше геройське місто. Воно підкреслює, крізь що ми пройшли і ціну цих зусиль. Київ, наприклад, забуває про це. Одеса цього майже не бачила. Мене більше турбує чи взагалі будуть якісь зміни далі. Я боюсь, що місто не буде радикально змінюватись у відбудовах, перебудовах, в появі якоїсь концепції. Я боюсь, що все залишиться на своїх місцях. Я іноді читаю, наче все й добре, наче працюють десь якісь архітектурні бюро європейські. Але чи буде воно таким, як повинно бути? Чи як завжди? Оце мене турбує – в яке місто ми повернемось. Щоб не було якихось розчарувань глобальних. Досить вже говорити – займатися обговореннями обговорень. Треба черпати той людський ресурс, який є в тому числі в Миколаєві. Беріть архітекторів, молодих студентів, влаштовуйте заходи, культурні просвіти. Я дивлюсь, що тільки Дім офіцерів флоту намагається підтримувати життєдіяльність. Встановіть на центральній площі експозиції варіантів – нехай люди дивляться і живуть тим, що буде якась зміна, нехай бачать варіанти того, як буде далі. Я не боюсь померти на війні, не боюсь її закінчення, але я боюсь повернутися і побачити, що все залишилось, як є.
– Наразі багато людей – простих жителів – не мають навіть власного бачення майбутнього. Постійний страх, що знову може повторитися те, що відбувалось у 22-му році, не дозволяє багатьом жити далі. Ви трошки більше знаєте, далі знаходитесь. Чи можливе повторення 22-го року, на твою думку?
– Боятись не потрібно. Потрібно готуватись, жити, планувати, будувати. Що тепер, зовсім зупинитись через те, що у нас такий сусід? Я не виключав можливості широкомасштабного вторгнення напевно з 15-го року. Скільки ми з тобою спілкувались – я ж постійно казав: «Я це очікую, це буде. Нехай це моя паранойя, і нехай цього не буде». Але я постійно в такому режимі жив. Треба жити, а не боятись, як воно буде. А ще краще – творити і креативити. І давати ворогові те, після чого він не бажатиме сюди повертатися. У жителів це виходило. Місто ж не було паралізоване, коли ми очікували ворожі колони. Я це особисто знаю, тому що працював з цивільними, залучаючи їх до робіт для оборони міста. Хвилювання було у кожного, але ніхто не був паралізований.
– Наостанок банальне і традиційне питання – що тебе надихає і в чому твоя мотивація?
– Я завжди натхненний. Я вважаю, що це наша земля. Ми тут господарі. Коли ми говорили про білорусів, які нам допомагали, то я навіть вважав цю допомогу мені особисто, а не просто для ділянки фронту. Я все сприймаю, як особисте. Напевно, через це у мене таке сприйняття. Ми повинні це повернути, тому що це моє, так само, як і твоє, і будь-кого іншого в Україні. Я за справедливість, за те що ми власники цих територій і повинні відбити їх назад. І доки цього не відбудеться, цей гештальт не буде закритий. Я вважаю, що у російських добровольців, які воюють на стороні України, така ж сама позиція – вони прагнуть повернути своє право на тих територіях, де вони є законними власниками.
– Дякую.
Спілкувався Андрій Прокопенко
Фото зі сторінки Іллі Зелінського