22 Янв, 19:38
Об'єднавшись, наші мудрі пращури, які одержимо пройшли горнила страшних випробувань крізь століття бездержавності, карбували дорогу один до одного. Так, мої предки із Закарпаття, які брали участь у Коліївщині, стояли плече до плеча із Максимом Залізняком та Іваном Гонтою, не розчинилися у хащах, а продовжували боротися за свободу держави у складі ЗУНР. Письмові згадки про першого з них - Данила Креміня із Сухої Марамороської жупи, - в анналах королівської бібліотеки у Будапешті (Угорщина). По лінії моєї матері немало рідних були художниками, теслярами, вчителями, а один із них - Максим Колесник із Березного - став видатним іконописцем і педагогом, належав до "школи бойчукістів", писав гарні вірші. Про рід Стороженків, які подарували новій українській літературі чимало шедеврів, говорити не стану: усі вони - у шкільній програмі. Я дякую Богу за тата і маму, дружину і нашу маленьку Мирославу, яка прийшла у цей світ якраз у ті дні, коли стояв український Майдан. Моя родина - моя фортеця.
Згадуючи своїх рідних, хто загинув у боротьбі за українську незалежність, не забуваймо ніколи і перших загиблих у Києві 22 січня 2014 року, кожного з Героїв, хто проклав своїми життями дорогу назустріч новим випробуванням, які ми долаємо разом. Всі пригадують спроби проведення псевдореферендумів і вибори "народного мера", заклики до приєднання Миколаєва до РФ? По всім сіячам зла і скверни - мечем Феміди.
Ніколи не забуду кожного з миколаївців, хто закривав собою Крим, хто боронив стратегічні куточки Донеччини і Луганщини, хто тримав оборону ДАПу, бойових висот, ліній зіткнень. Пом'янімо і мого родича Ігоря Каплуненка - першого серед майданівців, хто пішов воювати у складі батальйону Національної гвардії України імені Кульчицького на фронт...
Вірю в перемогу! Слава Україні!
Виконую борг перед своїм другом Дмитрий Бачинский: друкую його статтю 2013 року про цей історичний день.
Святкуймо день Соборності України разом!
Тільки той народ матиме прогресивний розвиток, який знає свою історію, робить висновки з минулого, боронить свою країну, примножує духовні скарби нації. Злука Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки, яка відбулася 22 січня 1919 року на Софіївському майдані в Києві, яка, на жаль, тривала 175 днів, заклала міцний фундамент для сучасних перетворень. Незважаючи на те, що в роки «червоного терору» було заборонено згадувати про цю доленосну подію, цей день став свідченням правічного прагнення бути єдиним, сильним, заможним народом.
Я зупинюся на тих подіях ще й тому, що мій прадід Левко Бачинський – віце-президент Західноукраїнської Народної Республіки, доктор юридичних наук, адвокат, якраз тоді був головою делегації від ЗУНР, уповноважений від імені уряду підписати Акт Злуки.
Нагадав би, що тоді землі західних областей України, де було три політичні партії: Радикальна, Українська націонал-демократична, Українська соціал-демократична, перебувала під короною Австро-Угорської імперії. Саме вони обстоювали думку відродження на території Галичини Галицько-Волинського князівства. Так, в 1913 році в парламенті Австро-Угорщини завдяки делегації від Галичини прийнято рішення про можливість створення легіонів українських січових стрільців – першого національного військового формування від часів козацько-гетьманської держави для боротьби за визволення українського народу від поневолювачів України. Вже тоді визріла думка про ідею української держави від Сяну до Дону. Тоді активний діяч ЗУНР Кость Левицький у Відні 19 грудня 1917 року сказав: «Галичина з історичного погляду відроджує колишнє самостійне староукраїнське князівство і зараз творить неподільну і нерозлучну спадщину – українську націю і має бути злучена з Українською республікою, що відповідає найвищому ідеалові української нації».
З вибухом першої світової війни відкривається перехідний період в історії України, під час якої держава могла реалізувати свої правічні плани стати самостійною, суверенною, соборною. Перші кроки було зроблено роками пізніше. Зокрема, 1 грудня 1918 року представники Директорії і ЗУНР у м. Фастів підписали передвступну умову про з'єднання УНР і ЗУНР, причому хочу наголосити: ЗУНР ставала областю УНР. Вже 3 січня 1919 року Українська національна рада в м. Станіславів (нині – Івано-Франківськ) одноголосно ратифікувала Фастівський договір, який обговорювався серед населення краю. Майже в усіх містах і селах західних областей України проводилися збори і мітинги, на яких населення суцільно підтримувало ідею єднання. Всі зрозуміли, що тільки разом ми можемо відстояти незалежність України.
Отже, 22 січня 1919 року на Софіївському майдані, біля пам'ятника Б.Хмельницькому, відбулася святкова церемонія проголошення Акту Злуки. Голова делегації від ЗУНР Левко Бачинський виголосив палку промову. Потім чотири діячі прочитали Акт Злуки на чотирьох рогах великого Софіївського майдану і з дзвіниць собору. Били дзвони, а з печерських пагорбів стріляли гармати, сповіщаючи про велику історичну подію.
На делегацію ЗУНР Київ справив велике враження. Багато членів делегації були тут вперше. Велике кількість церков, Києво-Печерська лавра, Софія Київська і багато історичних пам'яток навели на думку, що тільки Київ повинен бути столицею єдиної української держави. Проголошення єдиної держави відбулося, але сама українська держава протрималася не досить довгий час і на Україну сунула ворожа сила. Проголошуючи Акт Злуки, керівництво ЗУНР добровільно відказувалось від своїх атрибутів державності, а це – герб, де зображено золотого лева на синьому щиті.
Український народ, маючи таке глибоке коріння державності, не дозволить нікому ділитися на східняків і західників. Розуміємо, що Україна у нас – одна, і ніщо нас не роз’єднає. Ми відроджуємо національну честь, гідність і гордість. Для сьогоднішнього і прийдешніх поколінь треба усвідомити, що тільки в єдності ми вирішимо державницькі проблеми, бо Україна в нас – одна. Тому за нашу українську культуру, рідну мову, самобутні традиції, державні кордони потрібно боротися.
Разом – до перемоги. Слава Україні!
Дмитро Бачинський, лікар-хірург
Бачинський, Д. Соборні українці - Соборна Україна / Д. Бачинський // Южная правда. - 2014. - N 7. - 21 января. - С. 2.
