ГАРТ ЮРІЯ БОЙКА-БЛОХИНА: «МИКОЛАЇВСЬКИЙ ПЕРІОД»

Однією з найцікавіших та, водночас, драматичних сторінок біографії українського літературознавця, шевченкознавця, літературного критика, культуролога, історика, публіциста, педагога, громадського і політичного діяча, теоретика національно-визвольної боротьби, заступника Президента України в екзилі, голови Сенату ОУН, дійсного члена УВАН, Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка, члена президії ОУП «Слово», СПУ, професора Ю.Г.Бойка-Блохина (1909-2002) є період життя, пов’язаний із Миколаєвом – містом дитинства і юності. Незважаючи на незначну кількість джерел, які могли б відобразити цей важливий з поглядуформування світогляду проміжок часу, окремі розвідки та статті у пресі, давно визріла потреба в реконструюванні особливостей відповідного середовища, в якому міцнів його дух, враховуючи роль окремих постатей краю, чий вплив став вирішальним у процесі формування всесвітньо відомого миколаївця. Водночас майже нічого невідомо про його батьків та справжнє прізвище, першу публікацію та появу псевдоніму, інші важливі справи з його біографії, в тому числі, пов’язані з арештом та реабілітацією, що і становить об’єкт дослідження.

З його життєпису, вміщеного у книзі Д.Тетериної «Життя і творчість Юрія Бойка-Блохина» [9], відомо надзвичайно мало. Він народився 25 березня 1909 року на Слобідці (очевидно, по вул. 1-ій Слобідській. – Т.К.) – одному із робітничих районів міста, неподалік від найбільшої на півдні країни верфі. Його батько, що походив з обезземелених селян Полтавщини, опинився в корабельному краї не випадково: шукав «кращої долі у світі». Він, очевидно, разом із селянами Київщини, Поділля, Волині, Полісся спочатку пройшов випробування на сезонних заробітках у південних економіях, працював на верфі. Тому слід припустити, що перше помешкання молодої родини Блохиних [саме так звучить прізвище родини в усіх наявних документах архівів, в тому числі, СБУ. – Т.К.] могло бути і в межах дореволюційного приміського поселення Темвод, скорочена назва якого пішла від «Трубного та електромеханічного заводу». Мешкала родина «за раннього дитинства в майже сільській халупі, навіть долівка в сінях була мазаною жовтою глиною. Крім Божниці, хату прикрашали Шевченко і Аркас в адміральському мундирі із відзнаками» [9, с. 8]. По суті, це співпадає із описами тих будівель, що колись були в районі верфі.

Немалу роль у становленні Ю.Г.Блохина відіграла козацького походження мама з «тонкими рисами обличчя, очі з вогником, струнка і делікатна, мов порцелянова фігурка» [9, с. 8], а також батькове середовище, який не тільки важко працював у ливарному цеху на заводі, але і самотужки здобував освіту. В домашній книгозбірні тата була «Нива», альбоми робіт Третьяковської галереї, Грінченкові казки, «Кобзар» Т.Г.Шевченка у двох виданнях: В.Доманицького і В.Яковенка, збірки пісень, історія України Д.М.Бантиша-Каменського, «Історія України-Руси» М.М.Аркаса. Невдовзі Г.М.Блохин не тільки закінчив креслярську школу, але і став одним із перших членів місцевої «Просвіти», яка, відповідно до статуту, зареєстрованого 16 лютого 1907 року, мала на меті «допомогти розвоєві української культури і першим чином просвіті українського народу його рідною мовою, працюючи у Миколаєві, а також видавати книжки, журнали, часописи українською мовою; заводити свої книгозбірні, музеї, читальні, книгарні; впоряджати публічні лекції і відчити, загально-просвітні курси, спектаклі, літературно-музичні вечори, концерти та ін.» [7]. Відомо, що рушійною силою цієї організації був її фундатор – видатний український історик, композитор, громадський діяч М.М.Аркас. Ю.Г.Бойко-Блохин пригадував, що його батько кілька разів ходив у гості до видатного просвітника колядувати, де він навчився народних пісень, дечого з музично-пісенних творів М.Лисенка, К.Стеценка. Незважаючи на перешкоди з боку влади, товариство зажило популярності на території губернії. У складі «Просвіти» діяли чотири відділи: літературно-науковий, артистично-музичний, книгарно-книгозбірний, господарський [4]. Батько вченого, вступивши до «Просвіти» у вересні 1907 року, брав участь в роботі кількох секцій, ініціював обговорення опер «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка» І.Котляревського, комедій «Шельменко-Денщик» Г.Квітки-Основ’яненка, «Сто тисяч», «Мартин Боруля» І.Карпенка-Карого. Увагу до свого дітища М.М.Аркас пояснював у «Справозданні Українського Товариства «Просвіта» у Миколаєві. Невдовзі «чутка за нашу «Просвіту» пішла і на село, і звідтіль, з-понад Бугу і Інгулу, за скільки верств приїздять селяни подивитись і послухати, що в нас тут робиться, усі вони вертаються додому, по своїх хатах зачаровані і задоволені, і ми повинні бути надто задоволені тим враженням, що ми робимо на них, бо любов і повага рідної мови, рідного краю, поверне людей до поважання рідної сім’ї своєї...» [5].

Слід стверджувати, що Г.М.Блохин був одним із найактивніших членів цього товариства, кого, як і решту 32-х просвітян [6], удостоєно срібного жетону – виробу малої скульптурної форми, виготовленого в Миколаєві зі збереженням національних традицій. Він являв невеличкий овал (30 мм х 24 мм). Зверху – вушко та кільце для кріплення. На аверсі щита поверх лаврової гілки – кобза. По верхньому краю відзнаки прописними буквами були вигравірувані Шевченкові слова із вірша «І мертвим, і живим, і ненарожденним...»: «Свого не цурайтесь». Також є підстави вважати, що саме М.М. Аркас зініціював створення цієї історичної мініатюри, а виготовлювачем – підприємець і просвітянин А.Вільчепольський.

До числа інших нагороджених жетоном належали хорист А.Катковський, Ф.Камінський та ін. Про такі деталі також відомо і з «Реєстру хорів Т-ва «Просвіта» у Миколаїві доложеній Головній Раді Товариства для розгляду і призначення жетонів в нагороду за працю на користь Товариства» [6]. Підтвердження членства батька вченого наявне і в «Справозведенні Українського товариства «Просвіта» у Миколаїві на січня 1909 р.», де вказано 82 прізвища дійсних членів, серед яких М.М.Аркас, його дружина О.І.Аркас, а також Г.М.Блоха.

Очевидно, тут сховалася помилка у прізвищі, хоча слід провести додаткові дослідження щодо походження та ареалу його поширення. Можливо, це допоможе встановити місце, звідки до Миколаєва прибув батько майбутнього вченого.

Серед, за висловом професора, «рафінованих інтелігентів», які також стояли біля джерел товариства «Просвіта», розташованого по вул. Таврійській – вул. Соборній, згодом – по вул. Малій Морській, 11, був і другий директор історичного музею Ф.Т.Камінський (1888-1978) – один із перших кобзарів краю, який разом із «Просвітою» давав концерти в Миколаєві, Катеринославі, Одесі, Москві. Пізніше він, закінчивши Миколаївське реальне училище, Санкт-Петербурзьку військову школу та археологічний інститут, працював в Ермітажі, досліджував пам’ятки античних міст-держав Північного Причорномор’я. Після багатьох років співпраці з Д.І.Яворницьким, вивчав на території північно-східних повітів матеріали з українського кобзарства, перебував в археологічних експедиціях, обирався дійсним членом ВУАК. Є припущення, що Ю.Г.Бойко-Блохин разом із батьком були одними з 56-ти «друзів музею», «відзначених у селах Миколаївської округи», про яких згадано у звіті музею за квітень – червень 1927 р. [7]. Серед встановлених прізвищ тих активістів – робітники А.Мюллер, П.Містергазі, Ф.Микитченко, художник П.Ковальов, службовці С.Лошкарьов, І.Конинов, П.Кириченко, вчитель С.Березовський, селяни Ф.Кравченко, Т.Кольте, викладачі Миколаївського ІНО А.Рязанов, М.Лагута.

Усередині 1920-х рр. основу товариства «Просвіта», яке намагалася використовувати влада, складали голова Ради українських об’єднаних організацій, боротьбист, викладач ІНО М.Д.Лагута; член партії есерів Ф.А.Ілляшенко; син священника П.К.Гроза; член колегії упродкому Ф.Р.Скрипченко та ін. Згодом вони були притягнуті до кримінальної відповідальності як члени«Української націоналістичної організації в м. Миколаєві». Окрім цього звинувачення, їм дорікали за знайомство з Остапом Вишнею, Г.Епіком, В.Коряком, М.Хвильовим [2]. Вкажемо, що один із перших членів «Просвіти» І.І.Жмак на допиті в місцевому НКВС у жовтні 1937 року зізнався, що працював із М.М.Аркасом, а в період, коли в Миколаєві після громадянської війни організували автокефальну церкву, «брав участь у діяльності осередку «СВУ» під керівництвом священика» [7]. Є припущення, що Г.М.Блохин був знайомим із В.О.Бідновим – українським вченим, істориком, богословом, архівознавцем, краєзнавцем, бібліографом, педагогом, професором, який два з половиною роки жив у Миколаєві (1896-1898), де вчителював у церковно-парафіальній початковій школі при Адміралтейському соборі, у п’яти земських школах, одночасно, на добровільних засадах, і в недільній школі для дорослих м. Миколаєва.

Батькові знайомства не залишилися безслідними в біографії Ю.Г.Блохина. В Миколаєві він навчався в церковно-парафіальній школі, а«на другий рік революції» уже знав, що таке «свідомий українець», «і вже по-дитячому починав розуміти, що з козацького минулого виросте українське сучасне». Як сам пригадував, його «усвідомили» прихильник Центральної Ради, українець-священик, і похмурий рішучий гетьманець – обидва сусіди.

Що стосується першого, ним, очевидно, виявився один із лідерів Миколаївської громади УАПЦ – настоятель собору, де з 30 січня 1921 року діяла автокефальна православна парафія, яка упродовж трьох років здобула авторитет з-понад трьох тисяч віруючих. Незважаючи на це, 10 листопада 1923 року Миколаївська окрміліція храм закрила, коштовності вилучила.

Водночас розпочинався наступ з боку Російської єдинодержавної церкви, інших організацій під гаслом «Живої Церкви», які, прагнучи утримати архіпастирський абсолютизм, закидали УАПЦ «провокаційними та ганебними наклепами, називаючи українців: петлюрівцями, виродками татарства й слов’янства і таке ін.» [9].

Очевидно, в ці роки родина Блохиних змінила помешкання: віднині вони проживали на останньому поверсі триповерхового націоналізованого будинку по вул. Великій Морській, 42, який до революції належав міському архітекторові В.Андрієвському. Звідси було недалеко до його нової школи. У спогадах Ю.Г.Блохин пише, що «зовсім недалеко від мешкання, де жила наша родина, у приміщенні колишньої гімназії, розмістилася дитяча комуна, сироти тих батьків-селян, які повмирали голодною смертю 1921 року» [9, c. 21]. Цим, розташованим неподалік закладом, була колишня Перша Маріїнська жіноча гімназія (1863), що знаходилася за квартал від їхнього будинку за адресою: вул. Нікольська, 34. Нині вона зветься Першою українською гімназією імені М.М.Аркаса. Після нетривалого навчання в ній до 1920 року Ю.Г.Бойко-Блохин навчався в семирічній російськомовній «єдиній трудовій школі» No10 по вул. Спаській, 80.

Важливу роль в громадянському зростанні майбутнього науковця відігравала самоосвіта, любов до читання, яке стало можливим завдяки фондам збереженої бібліотеки «Просвіти», де на той час, як він згадував, зберігалося не менше трьох тисяч книжок.

Згадуючи про Аркасове дітище, в «Історичній довідці про Миколаївську спілку «Просвіта» для справи про реабілітацію репресованих членів так званої «Української націоналістичної організації» 1936-1938 років» зазначено, що «в період Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни «Просвіта» підтримувала Центральну Раду, до неї входили члени Української РСДРП та українські есери.

«Просвіта» продовжувала свою історичну діяльність до середини 1920-х рр., залишаючись «організацією, не пов’язаною з політикою, але діяльність носила буржуазно-націоналістичний характер» [1]. Серед улюблених фоліантів із книгозбірні товариства – це томики з історії В.Антоновича, М.Грушевського, Д.Дорошенка, М.Костомарова, які «підносили... до висот людського духу». Власне, вони і послужили до написання М.Аркасом власної«Історії України», яку він поширював серед однолітків з різних російськомовних шкіл міста. Серед інших книжок, які могли бути в користуванні Ю.Г.Блохина, але із бібліотеки просвітянина Х.М.Гудзь-Засульського, які, до речі, вже у 1937 році вважалася націоналістичною, контрреволюційною, – нариси з історії української літератури В.Коржа, С.Єфремова, М.Коряка, М.Хвильового, П.Шамрая, Курила, український правопис М.Грунського, Є.Тимченка, окремі твори М.Куліша, О.Слісаренка, М.Хвильового, Г.Епіка, В.Сосюри, літературні журнали, зокрема, «Молодняк».

Навчаючись у професійно-технічній школі (1925-1927), колишньому Олександрівському реальному училищі, що по вул. Нікольській, 25, де свого часу навчався лідер Південноруського робітничого союзу Л.Д.Троцький, Ю.Г.Блохин, маючи мету «організувати шкільну молодь для студій української культури», об’єднав ровесників у «Гарт юнаків», де, за принципом організації «Просвіти», діяло кілька секцій, які «пропагували український дух, дух боротьби за визволення»: історичну, літературну, театральну, співочу.

Як пригадував професор, «з цим пляном я з’явився до директора дитячої комуни, який захопився моїми намірами і зв’язав мене з гуртом викладачів українознавства при Професійній Спілці Робітників Освіти... Я не розумів ще, що країна входила в стадію повного, завершеного тоталітаризму, за якого не може бути ні індивідуальної думки, ні індивідуального громадського почину, тим більше з українським змістом» [9, c. 11]. У зв’язку з тим, що в Харкові вже діяла письменницька організація «Гарт», старші порекомендували утворити в Миколаєві філію. Тож після зборів українознавців утворено «Гарт юнаків», а найближчим часом розпочалася копітка праця. Спочатку ним видано стіннівку про українську культуру, «про завдання пролетарської молоді в епоху ленінізму», яку, переписавши в кількох примірниках, розклеїв в десяти російськомовних школах міста.

Невдовзі після установчих зборів, куди«зійшлася дуже велика кількість учнів і учениць» віком від 14 до 18 років, Ю.Г.Блохин прочитав вступну доповідь про організацію. Відтоді почалося інтенсивне культурне життя. Зокрема, вчителька Раєвська «фахово повела хорові вправи», в драматичній секції спочатку я сам був за режисера» [9, c. 12]. Пригадують, що шкільне об’єднання згодом об’єднано близько ста однолітків з різних навчальних закладів.

Із надзвичайним тріумфом «гартівці» зустрічали в Миколаєві В.Сосюру, який прибув сюди із Василем Елланом-Блакитним на запрошення уродженця степового Нового Буга С.А.Крижанівського (1911-2002) – майбутнього поета, критика, громадського діяча, який тоді очолював осередок «Молодняка».

Столичний поет, який «виглядав юнаком, носив галіфе, придивлявся до кожної дівчини і мав серед дівчат великий успіх», був схвально зустрінутий в театрі імені М.Скрипника, робітниками суднобудівного заводу, яким читав нову поему «Тарас Трясило» (1925). Можна припустити, що зустріч із молоддю сталася, якщо звернути на опис одягу, влітку 1926 рр.: тоді поет прибув сюди в надзвичайно модному парусиновому костюмі. Відомо, що читаний ним історичний роман у віршах захопив молодь, хоча в літературі сприймався досить неоднозначно. Зокрема, М.Доленго, М.Зеров, В.Гришко, О.Білецький його підтримували, а радянські критики, нагадуючи авторові про його службу в лавах війська УНР, чіпляли на цей твір різні провокаційні налички. Іншим доводом того, що ця зустріч відбулася в цей період, є книга С.А.Крижанівського «Спогад і сповідь з ХХ століття», який з 1928 року навчався в Миколаївському ІНО, а з 1929-го, за сприяння харківських «молодняківців», перевівся до Харківського ІПО. За припущеннями, краянище довго підтримували стосунки.

Історична секція у «Гарті юнаків» була однією з найсильніших. Очолювана фахівцем з історії України з Миколаївського ІНО П.П.Циганом, який вважав, що В.І.Ленін недооцінив український народний потенціал, а також викривав російський шовінізм, майстерно демонстрував слухачам «трагіку українського життя». Під його впливом Ю.Г.Блохин брався до інсценізацій «Суд над Богданом Хмельницьким», «Суд над гетьманом І.Мазепою».

Суддями були, як він пригадує, «ми, гартованці, в ролі совєцьких суддів, із захисником прокурором та з покликанням на допомогу судові наукових консультантів. Історичні особи й свідки мали з’явитися на сцені в історичних одягах, мали говорити, керуючись логікою свого давнього часу та вживаючи потрібні архаїзми, так, щоб була повна ілюзія, що вони прийшли на суд із виру всіх тих історичних подій, які мали бути насвітлені в їхніх виступах.

Тут наочно мали зіткнутися ідеї, якими керувалися різні соціяльні прошарки в минулому, мусіли виступити настрої з глибокої давнини, нарешті, індивідуальності гетьманів; мала бути також задемонстрована «об’єктивність» совєцького суду, який керується критеріями марксистського історичного думання» [9, c. 13]. Зважаючи на те, що діти «виправдали» Хмельницького і Мазепу, а близько тридцяти з них підписали колективного листа до облнаросвіти з проханням українізувати молодші класи, за ними розпочали вести нагляд з боку міськкому комсомолу, невдовзі обвинувачували в «буржуазних витівках». Навіть після зустрічі в завнаросвіти Альошина питання так і не було вирішене. Юнаки обіцяли звернутися до голови Наркомосу, але це не лякало миколаївських чиновників, які вже найближчим часом розпочали чималий тиск на юнь: наприкінці року в «Гурті юнаків» їх залишилося не більше двадцяти.

Для того, щоб уберегти ряди, було прийнято рішення реорганізуватися в юнацьку секцію при «Робосі», але і це було марним. Згодом до секції прийшли студенти з Миколаївського ІНО, які, ставши її членами, запропонували «рівноправне» вивчення української та російської культур на основі інтернаціоналізму, пропонуючи своїх кандидатів до президії. «Розуміється, це був підступ: російська культура всевладно панувала в місті, а українській треба було щойно прокладати шляхи» [9, c. 15]. Тоді вирішили «викинути» прибулих за двері, але відразу з’явився голова «Робосу» Коган і довів, що ліквідує секцію.

Із 1927 року Ю.Г.Блохин навчався в Миколаївському ІНО, де за перший рік навчання склав екстерном іспити за два курси. У цьому його підтримав український філолог та історик, просвітянин і викладач М.Д.Лагута, який очолював в інституті комісію з українізації, керував науковим товариством. З ним молодик підтримував добрі стосунки, бував удома, користувався бібліотекою. Водночас продовжував студіювати книжки «Просвіти», де «насолоджувався читаннями «Киевской старины», козацькими літописами, книгою Я.Мамонтова «На театральних роздоріжжях». Припускають, що в Миколаєві учений звернувся до шевченкознавчих студій, продовживши їх згодом на фаховому рівні. Одна з таких публікацій видана в Миколаєві в період окупації: тоді в першогрудневому числі газети «Українська думка» за 1943 рік, що видавалася в окупованому Миколаєві, опубліковано частину розвідки «Шевченко, визволений від большевицької фальсифікації», а вже з грудня – її продовження. Зокрема, вчений, підписавшись «Ю.Бойком», писав наступне: «Завдяки дружній допомозі німецького народу Україна визволилась від большевицько-жидівсько-московської окупації. В нових умовах наші літературознавці матимуть змогу продовжити наукове вивчення літературного доробку великого генія світової літератури Шевченка» [3, с. 3].

Нагадаємо, що і перша стаття вченого була написана в Миколаєві, а опублікована в журналі «Нове мистецтво» за 1927 рік. Очевидно, найпершим її читав М.Д.Лагута. Можливо, він і допоміг студентові увійти до письменницького кола та вирушити наприкінці 1927 року до Харкова, щоб знайомитися із Лесем Курбасем. До речі, внаслідок відмови надати відрядження Ю.Г.Блохин поїхав до столиці самотужки, згодом написавши ювілейну статтю у згаданому виданні про «Молодий театр» та роль режисера у становленні національної драматургії. Є припущення, що під час навчання в Миколаєві Ю.Г.Блохин міг бути знайомим із майбутніми «ворогами народу»: ректором ІНО, відомим краєзнавцем, ініціатором створення музею революції в приміщенні колишнього Адміралтейського собору В.Фідровським, краєзнавцем та природоохоронцем О.Янатою, відомим письменником, донедавна – членом Миколаївського губвиконкому М.Кулішем.

Наступного, 1929, року Ю.Г.Блохин пробував перевестися до Київського ІПО, але вдалося перейти тільки до Одеського університету, де два курси ІНО зарахували за один.

Серед тодішніх викладачів – професор української мови Дложевський, російської – професор Потапов, з історії російської літератури – Волков, які, на його переконання, «мали власний науковий підхід до свого предмета.

Відколи восени в Україні розпочалися арешти національної інтелігенції, позначені «справою СВУ», примусовою колективізацією та розкуркуленням, ліквідацією УАПЦ, чимало з оточення молодого науковця опинилося за ґратами. Ось як він описує і власний арешт: «У своїй невеличкій кімнатці я вночі сидів за працею. Раптом постукали у вікно. Я стенувся весь і відчинив двері. Ввійшло двоє. «Ви заарештовані!». Покликано переляканого господаря мешкання за свідка під час трусу, який був докладний і тривав довго» [9, c. 17]. А потім була бричка, будинок місцевого ДПУ, загальна камера на сорок осіб, зі смердючою парашею, а далі – подорож до Миколаєва під конвоєм. Почалися нічні допити: червона електрична лампа, закатовані, смерті від страху». Йому дорікали знайомством із М.Хвильовим, іншими, хто складає основу «СВУ» або ж «СУМ». У його невеликій особовій справі, яка знаходиться на зберіганні в архіві УСБУ в Миколаївській області, вказано, що Георгій (!) Блохин заарештований 10 жовтня 1929 року Миколаївським окружним відділом ДПУ за злочином, передбаченим ст. 54.10. Згодом матеріали мали передати на розгляд «трійки»ДПУ УРСР, але справа була закрита за відсутністю складу злочину (27.02.1930).

Як стало відомо, його реабілітовано рішенням прокуратури Миколаївської області тільки 10 січня 1997 р. Кажуть, що прізвище слідчого, який вибивав свідчення в науковця, було Гітлер. Невдовзі, після звільнення, Ю.Г.Блохин продовжив своє навчання в Одесі, але до кінця життя пригадував застінки в’язниці: «більшість студентів приязно його зустріли, але були і такі, які сторонилися його, щоб не нашкодити собі» [9, c. 30]. Поновлення сталося ще й тому, що адміністрація університету в результаті листування із миколаївським ДПУ спромоглася «відвоювати» свого вихованця, який закінчив цей заклад та отримав диплом за спеціальністю «Філологія і історія української літератури».

Згодом, під час перебування в Харкові Ю.Г.Блохин згадував свого однокурсника з Миколаївського ІНО І.А.Щеку, який написав на нього наклеп. До речі, прізвище останнього фігурує в числі кращих в нарисі з історії навчального закладу. З того часу Ю.Г.Блохин у Миколаєві, у рідних, майже не бував, а після війни, опинившись в еміграції, вперше прибув до міста в 1992 році: очевидно, порушував питання про реабілітацію, а також шукав рідні місця, де пройшли його дитинство і юність.

З огляду на вказані припущення, слід стверджувати, що «миколаївський період» у творчості Ю.Г.Бойка-Блохина – один із найпродуктивніших, який допоміг сформуватися йому не тільки громадянином, але і вченим, шевченкознавцем, театрознавцем, просвітником, громадським і політичним діячем. Зважаючи на мізерну інформацію про борців проти колоніальної залежності України, подібна проблематика вимагає подальших наукових студій з використанням не тільки матеріалів з українських архівних установ, але і його власної колекції документів, які повинні дати відповіді на хвилюючі питання новітньої української історії.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Архів УСБУ в Миколаївській області. – Спр. 2191. – Арк. 126-127.

Архів УСБУ в Миколаївській області. – Спр. 2191. – Арк. 134-135

Бойко Ю. Шевченко, визволений від большевицької фальсифікації /Юрій Бойко // Українська

думка. – Ч. 94 (227). 4 грудня. – Субота.

ДАМО. – Ф. 206. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 3

ДАМО. – Ф. 206. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 169 зв.

ДАМО. – Ф. 206. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 28, 62, 63, 64.

ДАМО. – Ф. 206. – Оп. 2. – Спр. 4. – Арк. 24.

ДАМО. – Ф. Р-5859. – Оп. 2. – Спр. 4598. – Арк. 76.

Тетерина Д. Життя і творчість Юрія Бойка-Блохина (до 70-річчя діяльності) /Дарина

Тетерина. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. – 272 с.

ЦДАВО України. – Ф. 166. – Оп. 12. – Спр. 3063. – Арк. 4.

ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 261. – Арк. 20-21.

Надруковано у "Наукові записки з укоаїнської історії", збірник наукових статей, випуск 30