24 мая, 20:00
Кожне місто в світі має власні маркери, власні родзинки, особливості, специфіку, образ врешті, що і робить його впізнаваним. Ставшись колись, при самому народженні, цей міський архетип, якщо висловлюватись патетично, лишається з містом назавжди, це стає його долею, призванням і супроводжує, звісно, протягом всього життєвого шляху. До самого кінця. І ніяк не позбутись від цієї долі. Від цього благословення і водночас прокляття. Так, цей образ міста безпосередньо впливає і водночас залежить від містян на рівні вищезгаданої колективної підсвідомості. Саме корінних містян, а не просто приїжджих. Це впливає на характер, звички, маленькі, іноді ледь помітні деталі в їх поведінці на вулиці, в побуті.
На прикладі Миколаєва можна із замилуванням спостерігати суто-миколаївську традицію, коли пасажири передають використаний квиток при виході з трамваю іншим, такий собі жест доброї волі, чи просто лишають прокомпостований квиток у компостері для тих, хто потребує, до речі з підвищеннм тарифу до 5 грн. ця добра традиція стає ще більш актуальною, ми помічаємо безліч звичок пов'язаних з територією, ландшафтом, історією міста, ми вибираємо саме такі маршрути, а не інакші, бо там колись завісився не від хорошого життя бідолака-алкоголік Вася, там розстріляли 61 комунара, там звичку мають ділити награбоване злодії, а це місце прокляте і з поганою енергетикою, мовляв ходить привид маячника і запрошує до себе на вогник. Міські архетипи формують легенди, повір'я та традиції. Наречені обов'язково гладять білих вінчальних лебедів на Набережній, бо це на щастя, старенька бабця завжди хреститься на Пушкінському кільці, бо там був храм, який підірвали при "Совєтах", а деякі городяни досі справляють нужду на старовинні електричні трансформатори по старинці, бо коли ті з'явились на початку 20 ст., миколаївці по простоті душевній вважали, що це місця відхожі.
Місто формує городян. Саме тому, ми можемо з гордістю назвати себе миколаївцями, а не іванами-безрідними.
Про одну з таких сентиментальних звичок, яка веде вочевидьки коріння своєї появи ще з часів народження Миколаєва, я і хотів вам розказати. Всі ми знаємо, що в гирлі Інгулу з'явилась спочатку верф. Вже потім місто. Словом, саме кораблебудування і кораблі стали тією червоною ниточкою, яка пронизала місто від самого народження до того моменту, коли я набираю цей текст, клацаючи пальцями по клавіатурі, дивлячись саме на це місце де народився Миколаїв.
Миколаїв - місто в якому зустрічають судна. Миколаїв - місто в якому проводжають судна в плавання. Миколаїв - це теж судно.
Це місто нерозривно пов'язане суднами, бо народилось завдяки ним. Судно - це і є той миколаївський архетип, який завжди проявляється так чи інакше в житті миколаївців. Передбачаючи появу орд "зрадолюбів", які почнуть закидати, що "кораблєстроєніє умєрло" чи "от раньше строілі кораблі", я зауважу, що ця суднобудівна історія продовжується. З миколаївських стапелів нещодавно зійшов найбільший наплавний кран в історії України, тут діють яхтенні верфі, конструкторські бюро, які мають постійні замовлення і в Європі, потроху оживають і великі миколаївські гіганти, які щоправда починають працювати як верф, а не повноцінний суднобудівний завод, тобто формують корпуси.
А втім, розмова не про це, не про суднобудування, а речі більш інтимні і, можливо, важливіші для усвідомлення себе миколаївцем.
Існує традиція при спуску судна проводжати його в добру путь, розбивати об борт пляшки шампанського і довго махати долонями вслід. І стає трошки сумно. Не тількитим, хто будував, але й всім присутнім. Адже судно підсвідомо сприймається нами, як наше власне дітище. Як частина нас, яка вирушає своє плавання. Так само і діти, коли виростають, вирушають з батьківскього дому.
О чем загрустил, корабел?
Уже зажжены судовые огни,
Огни судовые.
Немного обидно, что строят одни,
А в море уходят другие
Це рядки з однієї радянської пісні саме про ці моменти.
Процес зустрічання суден відрізняється іншою атмосферою: душевною теплотою та сподіваннями. Зустрічання суден дає надію, що місто живе. Що ось, воно приймає судна, воно ще затребоване. Так було з часів народження Миколаєва. Це - відчуття життя.
Саме так ми підсвідомо і сприймаємо судна, які заходять, як рідну частинку себе, себто і частинку міста. Ми радіємо, а деякі навпаки зачаровано затамовують подих, дивлячись як воно заходить в порт чи у гавань, оглядають його борт, корму, палубу, намагаються розгледіти матросів. Пригадайте моменти, коли судна заходять на Миколаївський суднобудівний завод. Скільки миколаївців виходять на мости їх зустрічати. Вони фотографуються, дружньо махають команді. Незабутні відчуття. Деякі спеціально відстежують моменти розводки мостів, щоби бути присутніми, щоби зустріти судно чи провести його.
Але я вам хотів розказати за одне місце, яке є в Миколаєві. Судна в цьому місці проходять зовсім близько до берега - якихось двісті метрів. Це забутий пляж поблизу Костянтинівскього маяку, якраз навпроти Костянтинівської батареї в Широкій балці біля човнової станції. Про це місце мало хто знає. Але туди варто йти заради того, щоб зустріти судна, які заходять в порт. Іноді приходиться трошки почекати, але якщо ви все ж це засвідчите цей прихід - не пожалкуєте. Перед багатотонними балкерами, танкерами, металевими здорованями, які проходять в безпосередній близькості перед тобою, відчуваєш дитячий невимовний захват. Триває саме дійство лише хвилину, можливо трошки більше. Тому важливо не пропустити цей момент і не ловити ґав.
І от коли судно проходить зовсім поряд, відчуваєш себе дійсно щасливим, бо став свідком особливої події, яка засвідчує, що Миколаїв - живий.
З повагою до всього живого, Лютий Єнот
